Добрі книги

Розділ 11

        

   Вона дивиться на чіткі, правильні риси його обличчя. Глибокі карі очі. Вся його постать, голос... Якимось незбагненним чином приваблюють.

 

   Є в ньому щось таке... Неможливо пояснити, але чомусь не хочеться робити цьому чоловікові неприємного. Та Валя не змогла сказати правди, що не розповіла друзям про його «подвиг» тому, що не змогла. Він так смиренно просив не розказувати. Та й... Що б це змінило? Для неї практично нічого, а якщо йому це так важливо, то чом би й ні? Пожаліла. Мабуть, то вже вдача така. Усіх шкодувати. Тільки її нема кому. Ну... Окрім мами й Аліни.

 

— Я ще подумаю, чи розповідати їм всю правду про тебе. Якщо будеш набридати, розкажу, — скептично скривила губки.

 

Та очікуваного ефекту не отримала. Здається, він геть не злякався.

 

— Ти не знаєш всієї правди про мене, тому не можеш розказати. А те вторгнення... Повір, то така дрібниця порівняно з іншими моїми гріхами, що... Нічого й говорити. Я все поясню Янові, він не буде надто злитися.

 

— Прекрасно! То чого ж ти так просив, щоб я не казала, якщо тобі байдуже? — тихо, але сердито запитала.

 

— Тому, що ти розповіла б це по-своєму. А мені не байдуже. Валь... Послухай... Я... — схилився над столом ближче до дівчини, заговорив смиренніше: — Я справді дуже шкодую, що так вийшло. Не хотів тебе лякати чи... Дитину тим більше.

 

— Та ну? Не хотів? Та я мало розрив серця не отримала! Спробуй уявити, що я пережила, — випалила ображено.

 

Чоловік зітхнув, крутнув головою:

— Не забувай, я думав, що розмовляю з нахабною злодійкою, яка наробила проблем моєму другові.

 

— Он як?

 

— Так. Повір, я не хотів у ту ніч нікуди лізти. Випадково зайшов до однієї людини, яка дуже помагає мені. Я... Не міг відмовити, коли він сказав, що будуть великі проблеми, якщо той кулон випливе в чужих руках. Це подарунок, який він замовив для своєї жінки за її ескізом. А вона... Одним словом, якби та краля дізналася, що її коштовність пропала, пожалілася б своєму таткові. А він дуже серйозний дядько і не надто любить свого зятя, бо той з біднішої сім’ї. Міг би одразу пришити йому «політику» і прогнати з родинного гнізда, як і з бізнесу.

 

— Ого! Які пристрасті... Я майже співчуваю, — скептично надула губки. — То як той кулон опинився в Машки? Де вона його взяла?

 

— У неї запитай. Я тільки знаю, що вони перетиналися в якомусь клубі. Але... Він їй точно не дарував ту річ. Можливо, показував комусь. Про деталі я не в курсі, — відповів Корній.

 

    Валя сумно видихнула. Мимоволі підперла голову рукою, схилившись над столом. То капут... Машка перевершила сама себе. Одне діло потягнути якусь дрібницю в магазині чи на ринку. Але обчищати крутеликів? Геть здуріла. На що розраховувала? Що пробачать їй чи не знайдуть?

 

   Ой... Який жах... У ту мить до Валерії дійшло, що сестра насправді не відпочивати поїхала, а втекла, бо знала, що «запахло смаженим».

 

   Ні... Не може бути... Машка не така. Чи така?

 

   Горечко... Аж усе тіло стерпло, коли збагнула, чим загрожує вся ця історія їй і всій сім’ї. Той бандит прямо так і казав. Прокляття...

 

— Чого носа повісила? — чоловік легенько підняв її обличчя, торкнувшись підборіддя.

 

   Заглянув у сумні очі, що мимоволі почали зволожуватися. Валя з усіх сил намагалася приховати своє пригнічення, страх. Та це не дуже вдалося. Корній ледь всміхнувся.

 

— Не бійся, мала, щось вигадаємо, — торкнувся її носика пальцем, як дитини.

 

Ніяково відвела погляд:

— Та... Облиш. Якось буде, — тихо вимовила, стримуючи сльози.

 

Його дотик чомусь такий приємний. Але ж...

 

— Валь... Не треба. Дозволь мені помогти тобі. Знаєш, як звуть того, хто дзвонив? — лагідно, спокійно заговорив хлопець.

 

   Та вона згадала, хто перед нею, перемогла хвилю слабкості, що накотила, і різко відповіла:

— Забудь! Я не прийму від тебе допомоги! І так не пропаду. Зроби послугу, не лізь більше до мене, дай заспокоїтися і забути ту кошмарну ніч, яку мені влаштував.

 

   Хлопець, мов ударений, скривився. Валя встала, поправила поділ сукні й пішла з залу.

 

   Не бачила, як чоловік, якого покинула за столиком, зціпив зуби, ледь стримуючи емоції, провів її поглядом. Крутнув головою. Потім відхилив голову назад, глибоко вдихнув, повільно випустив повітря. Дужа рука під столом зігнула сталеву виделку в дугу, доки слухав цокання її туфельок по кахельній підлозі. Це звучало як вирок.

 

   Поглянув на вишукані страви на столі, яких ніхто так і не скуштував. Зітхнув. Підкликав жестом офіціанта, попросив рахунок. Оплатив карткою, залишивши щедрі чайові, і вийшов з приміщення.

 

   Пізно ввечері, коли Аліна підвезла її додому, Валя подзвонила до сестри. Не витримала до ранку. Всередині бушував ураган злості.

 

— Машко, ти коли повернешся?! — запитала, як тільки почула голос старшої сестри.

 

— Я... Ще точно не знаю. А що? Марчик питає? — розслабленим чи сонним голосом відповідає жінка.

 

— Я питаю! Машо, ти геть сказилася! Начверила тут справ і злиняла, так?! Чим думаєш?!

 

— Ти чого така зла? Валька, охолонь. Яка тебе муха вкусила?

 

— Така, що дзвонить і погрожує! Приїжджай і віддай тому типові, що в нього вкрала, доки він не задушив мене десь за рогом або ще чогось не натворив!

 

— Хто дзвонив?

 

— Я звідки знаю? Манери в нього так собі. Не представився. Згадуй, що в кого вкрала, бо я здам тебе поліції і буде по всьому! Тоді викручуйся, як хочеш! Вони тебе і за кордоном знайдуть і повісять на тебе все, що тільки захочуть! — гостро, хоч і неголосно прогарчала Валя так, аби не розбудити рідних.

 

— Мала, та не драматизуй. Чого ти? Не бійся. Все нормально.

 

— Нормально?! — дівчина почала задихатися від обурення. — Ти безсовісна дурепа! Якщо ті бандити якось скривдять малого чи батьків, я тобі ніколи не пробачу! А якщо нападуть на мене, то знай — буде на твоєму сумлінні! Якщо воно в тебе ще є, хоч якесь.

 

— Годі, припини. Я все владнаю.

 

— Ага. Хто ж має сумніви? Скажи краще, як звуть того покидька?

 

— Нащо тобі?

 

— Треба! Кажи, бо завтра ж піду в поліцію, хай вони з’ясовують, — натиснула Валя.

 

   Тоді Машка здалася. Назвала ім’я пройдисвіта, у якого вкрала перстень з діамантом. Зізналася, що не може віддати, бо її обманули: продала його дешево, і тих грошей уже нема. Витратила.

 

— Ах ти ж... — Валя зашипіла від злості.

 

   Захотілося плакати, горло стиснув жаль. Уже крізь сльози пригрозила сестрі, вимагаючи, щоб швидше поверталася додому, і перервала виклик. Впала на ліжко і розплакалася.

 

    Що робити? Звернутися до Яна? Є шанси, що поможе. Хоча... Не факт. Він теж не всемогутній.

 

    Довго хлипала і молилася в ту ніч. Годі було заспокоїтися. Останнім часом усе дістало. Сестра, мамині болячки, відсутність чоловічого тепла. Хоча... Це, здається, почало налагоджуватися. Денис такий милий... То інша халепа звалилася. Аби не дати жити нормально.

 

   Почула, як скрипнули двері і тихе шарудіння по килимі.

 

— Валь... Валю... Можна я з тобою спатиму? Ну, будь ласочка... Я більше не намочу тобі ліжко. Чесно. Обіцяю, — благально проказав смішний, закудланий хлопчина, що зайшов у напівтемну кімнату, тягнучи за собою м’яку іграшку — великого, пухнастого коня, з яким любить спати. — Там погано самому. Я боюся. І Спіріт теж боїться, — показав на свого коня. — У нього аж копита тремтять.

 

    Валя не витримала. Засміялася. Пригорнула до себе маленьких боягузів, поцьомала Марчика в чоло. Замоталися всі разом у ковдру. Так краще.