Розділ 12
Наступного ранку в кабінет Пашевського, мало не вибивши двері, залетів Корнієвич. Побачив, що Ян сам, і одразу сказав:
— Слухай, є справа! Треба пробити один номер. Можеш знайти ім’я того, хто дзвонив учора?
Детектив трохи здивовано витріщився:
— І тобі привіт. Що за поспіх? Щось сталося?
— Потім розкажу. То можеш чи ні?
Ян відхилився на спинку високого крісла. Крутнувся.
— Я — ні. Але знаю, хто може. До тебе хтось дзвонив?
— Ні, до Валі, — відповів.
Ян загадково посміхнувся, підняв брови:
— О-о-о... Цікаво... Розказуй. Що там у вас?
— Та нічого в нас. А от у неї, схоже, проблеми, — скривився Корній.
— З чого ти взяв? — як завжди, не поспішаючи панікувати, запитав Ян.
Друг зам’явся, не хотів розповідати, та довелося. Трохи ніяково зізнався:
— Підслухав учора. До неї подзвонив якийсь тип і явно дуже налякав. Десь після дев’ятої вечора.
— Ого. То треба глянути. А чого вона мені нічого не каже?
— Та... Може, ще скаже. Але то неважливо. Пробий зараз той номер. Мені цікаво, що там. Підозрюю, що пов’язано з її сестрою.
Ян подзвонив до знайомого, який невдовзі прислав повну роздруківку всіх вхідних і вихідних дзвінків Валерії Климової за останній тиждень. Пашевський видрукував дві копії, і друзі посідали на дивані розбиратися.
— От гад... Ім’я не визначилося. Оцей, мабуть, він. З якогось дивного номера. З-за кордону чи що? — сердито проказав Корній.
— Можливо... Код явно не наш. Ще пошукаємо. А от це теж цікаво. Бачив, скільки в неї дзвінків від Дениса якогось і до нього?
— Ага... — скривився Корнієвич. — Халепа... В неї явно щось є з тим мужиком. Мабуть, її кавалер, «висять» часто на телефоні. Але більше він дзвонить.
— Так. — Ян хитро всміхнувся. — То що ти робив біля неї вчора? Вони ж з Аліною на роботі були, в ресторані. Ти туди їздив?
— Угу... — буркнув.
Не хотілося більше нічого розповідати. Так і стоять у вухах ті її слова, щоб не ліз більше до неї.
Якби ж не так... Та зустріч тільки підсилила бажання бути з цією дівчиною. Так захотілося потанцювати з нею в тому залі. Просто непереборно. Ледве стримав себе, щоб правдами й неправдами не затягнути ту лялечку на танець. Ця красуня — просто магніт як ззовні, так і в поведінці. Хоч це зовсім нова задача (ніколи не ставив собі цілей підкорити таку «вершину», як казав Ян), але відмовитися? Ні! Хай не мріє. Принаймні не так швидко. І не тоді, коли вона в небезпеці.
— Та ти, бачу, не на жарт загорівся, — радо промовив детектив, не відриваючи погляду від монітора. Шукає в комп’ютері ще якусь інформацію про той номер.
— Та-а... Не знаю. Побачимо, — відмахнувся Арсен.
Тоді в нього задзвонив телефон. Глянув — професор Вінтер. Ох...
Вийшов із кабінету, почав розмовляти.
— Ти де пропав, сину? Інна каже, що ти дуже негарно розмовляв з нею. Що таке? Що з тобою коїться? Нюхом чую: ти щось задумав, — повчальним тоном заговорив дядько.
Корнієвич важко зітхнув. Здивувався: раніше подобалося, коли старий називав його сином, а зараз... вже дратує. Чого б це?
— Зі мною все нормально. Я ж сказав вам, що не хочу більше працювати з вами. Набридло.
— Працювати?! Так ти називаєш нашу багаторічну дружбу? Ти ж мені як син! Скільки всього пройшли разом, а ти кажеш так, ніби звільняєшся від поганого шефа! Це занадто! І про Інночку не думаєш. Знаєш, як вона переживає?
— Професоре, я не відмовляюся від дружби, але не хочу більше... самі знаєте чого... А Інна ваша не пропаде. Охоронців на світі багато. Не я, так інший.
— Ох, синку... Щось із тобою сталося після останньої поїздки в Європу. І не подобається мені це. Чим ти там зайнятий? Прилети в Намібію, я тобі та-а-ке маю розказати! В тебе щелепа відвисне, от побачиш! Але це не по телефону. Кажу тобі, хлопче, нас чекає джекпот. Просто лежить і просить, щоб ми його взяли. Клянуся, жодних проблем не буде. Я вже все продумав. Це в Джибуті.
— Що?!
— Знаю, в тебе не найкращі спогади про ці місця, але... воно того варте, повір.
Корній віддалив телефон від вуха, прикрив долонею і тихо вилаявся. Здалося, що в голові вибухнула граната. Аж в очах помутніло. Оперся спиною об стіну. Згадалися криваві бої, в яких по дурості брав участь. Громадянська війна. І чим тільки думав, підписуючись на таке? Та... тоді зовсім нічого не розумів. Обіцяли шалені виплати. Просто поліз, аби заробити грошей і стати незалежним від батьків. Тікав не знати від кого більше: від батька чи від себе.
Мимоволі кинув оком на свою праву руку, на якій тягнеться великий шрам від ліктя і майже до плеча. Ще кілька в інших місцях на тілі. «Сувеніри» з Республіки Джибуті. Як же хочеться забути все те страхіття, яке бачив тоді! Та й сам робив багато такого, про що язик не повертається розповісти комусь. Сам собі огидний. Здається, що то неправда, а лиш кошмарний сон, що й досі часто сниться. Та коли прокидаєшся в дорогому готелі, легше прийти до тями й заспокоїтися. Гірше, коли таке сниться т ам, в Африці. Тоді відкриваєш очі, а сон не закінчується, ти далі в тій смертоносній, палючій пустелі, де, аби вижити, люди роблять, буває, немислимі речі.
Дивно... Лише в екстремальних умовах можна дізнатися, на що здатен насправді. До чого дійдеш, аби вижити. Через що чи через кого переступиш, щоб врятувати своє нікчемне життя.
І лише тепер, коли побачив, як можна жити, збагнув, що те існування, яке вів раніше, і шкаралупи яєчної не варте було.
— В Джибуті?! Тим більше не хочу! — випалив. — Це ж... кошмарне місце. І люди там... — видихнув. — Досить з мене шастати по пустелях. Пора нормально пожити.
— Хлопче, не починай! Поживеш іще! Тільки цього разу, Корні. Ще один раз — і все. Тоді зможеш дозволити собі усе що завгодно. Ми не можемо проґавити такий шанс. Ти сам переконаєшся, коли дізнаєшся, про що я. Ще мені подякуєш. Там роботи на два-три дні. Жодних серйозних небезпек, я все продумав. А приз вартий років життя, кажу тобі! — емоційно розказує старий.
Ох... Як же хочеться дізнатися деталі. Але ж... краще не знати, бо тоді точно не витримає, поженеться в ту кляту пустелю за «призом». Якщо бути чесним із самим собою, скучив трохи за тими відчуттями, коли адреналін на грані, лізеш мало не самому лихому в зуби, дістаєш те, що треба, і тоді святкуєш в якомусь дорогому готелі з хорошою випивкою і спокусливою кралею під боком... Ум-м...
Ні, краще не треба. Адже вирішив почати нове життя. Не можна забувати, що та ейфорія від зірваного кушу швидко минає і залишається гнітюча порожнеча. А відчуття непотрібності, меншовартості повертається одразу, як тільки вивітрюється алкоголь. І від цього не можуть позбавити жодні гроші. Ніякі джекпоти не в силі подарувати внутрішнього спокою, відчуття, що ти цінний для когось. У цьому не раз переконався на власній шкірі. Думав, що коли буде незалежний, забезпечений, матиме радість. Якби не так…
Досить ганятися за міражами.
— Професоре, вибачте, не можу. Пошукайте когось іншого. Я ще подзвоню.
— Корні! Слухай сюди, я тобі... — різко перервав виклик, аби не слухати далі.
Надто це спокусливо. І справа не так у грошах, як у професорі. Важко так раптово відрубати все. Адже роками були дуже близькі, як батько з сином.
— Ти ще тут? — несподівано в коридор вийшов господар агентства.
— А, так... Що там? Знайшов, звідки дзвонили? — Корній постарався вирватися зі спогадів і увімкнутися в реальність.
— Так, ходи покажу. Дещо знайшов.
Зайшли знову в кабінет, посідали на диванчику. Помічник детектива, Тарас, стоїть поряд. Ян почав розповідати:
— Я з’ясував, що дзвінок, який нас цікавить, був з Єгипту. Імені нема поки що. Але явно щось нечисте. Пропоную стежити за нею. Якщо хтось підозрілий наблизиться, зможемо помогти. Тарасе, ти готовий? — Молодик кивнув на знак згоди. Та Корній махнув рукою, заперечив:
— Не треба. Я сам. Ви займаєтеся своїми справами і Грачем. А з цим я впораюся.
— Впевнений? — задумався Пашевський.
— Так. У разі чого подзвоню.
Вирішили, що так і буде. Корнієвич узяв у Яна різні дані про Валю, адреси, подібне і поїхав.
Знайти її виявилося не так просто. Ян сказав, що сьогодні після обіду Валерія гулятиме в парку з хлопцем. Туди Корнієвич і подався. Почав ходити, роздивлятися скрізь. О, нарешті вона. Тільки не це...
З неї очей не спускає якийсь молод ик. В’ється біля дівчини, як барвінок у тій пісні. Покаталися на атракціоні, зійшли. Здається, Валю знудило. Така бліда... Ледве йде. Взяла того молодого під руку, він обійняв її за плечики. Йдуть до лавки. Валя хоч явно погано почувається, але сміється. З чого, цікаво?
Той хлопець турботливо дає їй пляшечку з водою, щось щебече. От паршивець... Так і підкупити дівчину можна. Он уже тане. Дивиться на нього так, наче милішого в житті не бачила. Корній зрозумів, що як далі так піде, в нього старий гастрит відновиться. Нерви чомусь починають барахлити. Чого б це? Адже знає її без року тиждень. Халепа...
Пішов назад у машину з тієї лавки, з якої спостерігав. А парочка ще трохи сиділа, обійнявшись, на лавці. Потім поїхали в ресторан. Звідти — додому до Валі.
Той кавалер, очевидно, небідний. Класна машина, дорогі заклади. Та неподалік від великого двоповерхового дому Валі ледве стримав розчарування. Дівчина лиш цьомкнула його в щоку і втекла з машини. Молодик явно на більше розраховував.
Вікна в авто шанувальника не затемнені, тож Корній побачив усе що треба. Надворі ще досить видно. Як тільки дівчина зачинила дверцята машини, хлопець рушив. Мабуть, сердитий.
Красуня в гарних штанах і блузці простояла ще мить, провела поглядом Тойоту Короллу і зробила крок до свого подвір’я, яке зовсім близько. Та наче з-під землі поряд з нею опинився якийсь мужик. Озирнувся довкола. Людей нема. Підійшов до дівчини і щось заговорив. Валя налякано озирнулась до нього. Корній напружився. Приготувався бігти, відчинив дверцята свого Ягуара. Незнайомець гнівно щось прогарчав їй на вухо. Схопив за руку. Валя злякано скрикнула.
В ту ж мить спостерігач перетворився на охоронця. Професійні звички спрацювали. Ну, мужик, даремно ти поліз до цієї дівчини!