Розділ 10
Відійшла до альтанки, сіла в кутику. Розмовляє:
— Я нічого не розумію, що вам потрібно? — налякано запитала.
— Скажи, де твоя сестра! — наказовим тоном прогарчав хриплуватий чоловічий голос.
— А хто ви? Що вам потрібно від неї?
— Не твоє діло! — вилаявся. — Вона дещо винна мені. Тож перекажи їй, щоб не тягнула. Сховатися не вийде. Даю одну добу. Якщо не віддасть те, що вкрала в мене, сильно пошкодує і вся сім’я разом з нею! Ти затямила,...? — далі обізвав Валю огидними словами, від яких дівчину аж перекосило.
Тоді почула короткі гудки в телефоні. Перелякано опустила руку зі смартфоном. Мороз пішов по тілу. Аж стрепенулася. Схилилася над столом. Підперла голову двома руками.
Та що ж за напасть така? Як не один, так інший! І всім якесь діло до неї замість Машки. Начверила і злиняла, коза драна... Ох... І що тепер робити? Цей тип явно не жартує. Хоч і той Арсен не жартував, але... Усе було інакше. Злякалася, бо вліз у квартиру серед ночі, але не почувалася так огидно. Не обзивав, як останню повію. От не думала, що буде згадувати того бандита як менше з двох зол. Підняла погляд.
Та що за лихо? Бути не може! Тільки згадала, а він уже тут! Чи не він? Скривилася, як від лимона.
— Привіт, Валь. Чи ти Валерія? Я так і не зрозумів. Валентина чи Валерія? — запитав красень у синьому костюмі й білосніжній сорочці, в якому ледве упізнала Арсена Корнієвича.
Різко сів навпроти неї.
Впасти можна. Який елегантний! Туфлі сяють, чисто поголився, навіть чуба акуратно зачесав і побризкався якимись дуже класними парфумами. Треба ж таке... Просто король перевтілень. Тут грабіжник у чорній масці, тут уже вишуканий пан у костюмі. Оце потрапила...
— Привіт. І па-па, — кисло скривилася і відрізала дівчина.
Встала, відвернулася, щоб іти в зал. Найменше хотілося зараз говорити з ним. Вистачило іншого бандита. Досі здається, що відчуває на собі якийсь бруд, яким її облив по телефону той гад. Фу-у... Аж помитися хочеться.
— Чекай. Ти підеш зараз зі мною. Маю сказати тобі дещо важливе, — хлопець стримав її за руку. Промовив неголосно, але категорично.
Валя спробувала вирвати руку. Обурилася. Прошипіла сердито:
— Ще чого?! Забери лапи від мене, бо покличу охорону!
Корній відпустив її руку, ледь помітно зітхнув. Але не відчепився.
— Заспокойся. В більшому залі цього ресторану замовлена вечеря. Ти підеш туди зараз зі мною. Я не затримаю тебе довго. Пів години. Аліні все поясню. Не пропаде тут без тебе.
— Арсене, ти геть здурів? Що витворяєш? — гаркнула, дивлячись в очі хлопцеві. А потім відвернулася і видихнула: — Даремно пожаліла. Треба бу ло розказати все Янові, хай би знав, який у нього друг.
— От про це я й хочу поговорити. Валь... Просто посидь зі мною трошки. Більше нічого не прошу, — м’якше заговорив Арсен.
Слово «прошу», а не «вимагаю» подіяло на дівчину дивовижним чином. Мабуть, тому, що сильно контрастувало з тією брудною лайкою, яку щойно почула по телефону. Той інший гад явно не вміє просити. Повагалася ще мить, а тоді погодилася. Бо ж цей тип не відстане просто так.
Посідали за столиком у великому залі дорогого ресторану. Грає тягуча, романтична мелодія. Приглушене світло, вишуканий інтер’єр у сучасному стилі. Столик накритий товстою кремовою скатертиною. Як тільки прийшли, перед ними одразу понаставляли кулінарні шедеври, настільки спокусливі на вигляд, що неодмінно хочеться скуштувати й смак. Посередині стоїть маленький букет білих троянд. Хіба легко сердитися, коли сидиш серед такої розкоші, ще й навпроти красеня в дорогому костюмі? Валя мимоволі зм’якла.
— Чого тобі, Арсене? Кажи швидше, бо я на роботі, — сказала спокійно, дивлячись на хлопця. Руки поклала собі на коліна.
— Може, спершу поїмо? Їжа вистигне, — відповів із задоволеною посмішкою. Сам взявся за прибори. Почав відрізати шматок м’яса.
Валя скривилася, хмикнула:
— Ні, кажи, що хотів!
— Валь... — поклав виделку й ніж. Дивиться в очі дівчині.
Їй чомусь ніяково стало. Ніби гола сидить тут. Здається, що він заглядає десь аж так г глубоко, куди вона сама не може.
— Хіба так важко просто поїсти зі мною? Я ж ніби не кусаюся і не з рогами.
— Нема апетиту. Ти гірше, ніж кусаєшся. Ти бандит, від яких нормальній дівчині треба триматися якнайдалі. Досить з мене спілкування з тобою. Наговорилася, — відрубала дівчина.
Оперлася на спинку крісла, рішуче охопила себе руками. На їжу навіть не дивиться. Хоч голодна насправді. Втупилася в лисину якогось дядька, що за столиком неподалік, аби не дивитися на Арсена.
— Он як? Що ж... Розумію. Тоді слухай сюди, — спокійно заговорив своїм оксамитовим голосом. — Валь, я... Хочу тобі подякувати за те, що не розповіла всієї правди Янові й Аліні. З якої б причини ти це не зробила, але зробила. Це дуже важливо для мене. Зрозумій, я... Не можу втратити зараз дружбу Яна. Він... Один з небагатьох людей у цьому божевільному світі, хто мені дорогий.
— Та невже? — скептично всміхнулась.
— Так. Що б ти там не думала, я не такий уже й звір. І...
— Та ну? Що ж... То розкажи, коли вже почав, хто ти? Заробляєш на життя тим, що вламуєшся в квартири до людей ночами? Що ще?
Молодик завагався. А потім відповів:
— Валь, обіцяю чесно розповісти про себе, якщо розкажеш, хто тебе так «прибив» перед тим, як я підійшов. Хто до тебе дзвонив? Ти дуже засмутилася, я бачив.
— Облиш! Нащо це тобі? Хочеш добити? — відмахнулася.
— Ну... Може, я хочу помогти тобі. В якості компенсації за те, що... Зробив тоді.
— Бракувало ще шукати порятунку від одного бандита в іншого. Супер! Дожилася! Краще вже Янові скажу, ніж тобі! — необережно випалила дівчина.
— От ти й сказала хоч щось. То був бандит? Що хотів? Знову сестричка підставила? — спокійно, дивлячись їй в очі, запитав.
Валя зітхнула. Здогадався...
— Арсене, то не твоя справа.
— Корній. Краще так.
— Але ж ти не Корній?
— То довга історія. Але я так звик. Тому... — торкнувся виделкою своєї риби на тарілці. Задумався явно про щось невеселе. Губи стиснулися, напружився. Валя зітхнула.
Тоді хлопець підняв на неї погляд. Каже:
— То… Чому ти не видала мене Пашевським? Тільки чесно.