Розділ 15
Валя, мов на голках, неспокійно вовтузилася, доки їхали в ліфті на одинадцятий поверх. То поправляла волосся, сумочку на плечі, то перебирала свої пальці, дивлячись під ноги. Що завгодно, аби не дивитися на симпатичного пройдисвіта, що так близько. Обоє мовчали.
У голові повна каша. Хочеться просто забитися в якийсь кут, де ніхто не чіпатиме, де не треба нічого вирішувати, боятися. Але ні, доведеться прийняти бій. Просто заховатися від проблем не вийде.
Швидше б приїхали Пашевські. Тоді можна буде відчути себе значно спокійніше. Бо наодинці з цим... молодиком — як на вулкані. Хтозна, що йому спаде на думку наступної миті. Сьогодні мала можливість переконатися, що злити його не можна, бо в кращому разі трісне пістолетом чи кулаком по голові, а може й пристрелити.
Навіть молилася, щоб заспокоїтись. Щоб не думати про зброю, яка в нього під м’якою шкіряною курткою. Коли зайшли в номер, Валя мимоволі роздивилася довкола. Вау! Та тут дуже красиво! Усе таке світле, чисте. Елегантні меблі, люстри. Підлога з якогось цікавого паркету: дощечки з різних порід дерева складені у витіюваті завитки. Краса...
— Проходь. Сідай, де хочеш, — спокійно промовив господар апартаментів. — Тут є три кімнати, тож... Можеш ночувати в тій спальні, — вказав рукою на гарні білі двері з багатою золотистою ручкою. — А якщо буде нудно самій, приходь до мене. Або... Шепни, то я до тебе прийду, — лукаво підморгнув.
Дівчина зміряла його таким поглядом, що молоко б скисло, якби так глянула на нього. Ще неспокійніше стало. Горечко... І нащо погодилася їхати з ним сюди?
— Краще б ти цього не казав, — скривилася.
Відвернулася, підійшла до вікна. Через тонку тюль видно гарний пейзаж — більшу частину міста. Сонце вже починає заходити. Поміж хмарами видніють золотисті стожари. Так гарно.
— Валь, я... Я ж пожартував, — ніяково промовив.
Дівчина промовчала. Обоє знають, який це жарт. Люди часто переводять у жарт те, про що не можуть чи не хочуть сказати серйозно.
Чоловік залишив Валю у вітальні, пішов у свою спальню. Вона сіла на диван, спробувала додзвонитися до сестри. Поза зоною досяжності. І через месенджер теж глухо. Ну, супер... Чим далі, тим «краще». Тепер ще й розхвилювалася: що з Машкою? А якщо ті гади знайшли її? Господи... Та що за біда? Яка не є, але ж рідна сестра. Хочеться помогти, але як? Навіть не знає, у якій країні вона є. Казала щось про Францію, та не факт, що то правда. Може, Ян щось з’ясує?
А якщо бандити прийшли до батьків додому? Аж стерпли руки й ноги від цієї думки. Мерщій набрала мамин номер. Хвильку поговорила. Усе спокійно. Ху-у-х... Добре, хоч це.
Аж тепе р звернула увагу, як болять втомлені за день ноги. Вдома прибирала, готувала. Потім гуляла з Денисом по парку. Втомилася. Скинула сандалі на тонкій підошві, щоб легше ногам. Аби відволіктися, почала щось читати в телефоні. Але стрес і втома почали брати гору. Захотілося спати. Підняла зігнуті ноги до себе на шкіряний диван, схилилася на м’яку боковину. Очі самі заплющуються.
Арсен порозмовляв по телефону з одним добрим знайомим, щоб зібрати більше інформації про того Лісного. Потім зателефонував Пашевський. Сказав, що скоро приїде і розкаже новини. Голос Яна незвично збуджений, тож Корній задумався: щось іще сталося?
Вийшов зі своєї спальні, вирішив потішити новиною свою чи то гостю, чи то полонянку. Бадьоро промовив:
— Мала, я дещо дізнався. І скоро приїде Ян, тож... — не доказав: «можеш не трястися».
Зупинився, видихнув. Далі ні з місця. Став як укопаний.
На величезному дивані в кутику, мов кошеня, згорнулася клубочком дівчина. Підклала руки під голову, тихенько спить. Уста ледь привідкрилися. Довге волосся, заколене ззаду в мальвінку сріблясти м крабиком, розсипалося по спині і трошки на обличчя.
Арсен не витримав, підійшов, присів біля красуні. Щось перевернулося в нього всередині в той момент. Серце застукало як дурне — гірше, ніж бувало в перестрілках на війні. Непереборно захотілося, щоб цей беззахисний клубочок ніжності залишився з ним назавжди, у його обіймах. Щоб ця мила дівчинка засинала і прокидалась у нього на плечі. Щоб могти піклуватися про неї, оберігати. І отримувати від неї ту ніжність і тепло, яких так сильно хочеться.
Ні... Хіба це реально? Вона й дивитися на нього не хоче. А коли й дивиться, то з осторогою, чекає нападу. Як це змінити? Жодного уявлення...
Рука сама потягнулася до красуні. Легенько відгорнув її волосся з блідого личка. Так хочеться поцілувати... Вона ворухнулася, глибше вдихнула. Різко відсмикнув руку, боячись розбудити. Встав. Але дівча зручніше вмостило голову і ще ближче притиснуло до себе босі ніжки, спить далі. Корній приніс покривало і накрив її. Закутав стопи, щоб було тепліше.
— Спи, мала... — тихо прошепотів і пішов, сів у м’яке крісло навпроти.
Ні... Це просто катастрофа... Так діло не піде. Щойно познайомився, а вже дах зриває від цієї дівчини. Хоч бери тікай десь в Африку, в західну Європу, куди завгодно, аби подалі. Але тоді так і не дізнається, чи мав хоч якісь шанси з нею. Чи й так усе очевидно? Хочеться вірити, що ні.
Згадав, що сьогодні вона гуляла в парку з хлопцем. Може, у них усе серйозно? Тоді точно нема на що сподіватися. Але... Хтозна... Той Денис їй не чоловік: сьогодні є, а завтра... інший.
Сидів, дивився на сплячу дівчину і намагався думати, що робити далі. Як позбавити Валю тих бандитів.
Невдовзі у двері постукали. Арсен пішов відчиняти другові. І його жінці, як виявилося.
— Ну як ви тут, молодь? — бадьоро запитав Ян одразу з порогу.
— Ш-ш-ш... Тихіше, — Корній приклав палець до уст, спонукаючи друзів не шуміти.
Аліна здивовано підняла брови, запитально крутнула головою.
— Хтось спить? — тихо спитала.
Ян теж усміхнувся.
— Валерія. Заснула... — ніяково знизав плечима хлопець.
Подружжя дивиться на нього якось дивно. Зрозумів, про що подумали. Сердито хмикнув. Махнув рукою, щоб заходили.
Пройшли у вітальню. Побачили, що дівчина так гарно спить, стало шкода будити. А у свою спальню Корній не хотів запрошувати гостей. Спустилися в хол готелю. Там сьогодні тихо, безлюдно. Ян почав неголосно доповідати обстановку:
— Той посланець більше нічого нового так і не сказав, хоч ми добряче пресували його на тому складі. Хіба те, що Лісний зараз в Єгипті.
— О, то Лісний сам тоді дзвонив до Валі? Той дзвінок з Єгипту?
— Так, очевидно. Ніяких даних про той перстень він не мав. Пішак. Йому сказали розібратися з дівчиною — він і пішов. А деталей не знає. Хтозна, який той перстень був насправді. Ми перевірили всі ломбарди в місті — ніхто такої дівчини, як Марія, не пригадав. Можливо, вона продала його деінде. Може, комусь знайомому: є ж люди, які не афішують, але скуповують різні гарні речі, щоб перепродати.
— Так, оце мене й бісить, що не знаємо конкретно, що й до чого. Чи дійсно Машка так багато винна йому, чи то все пил в очі, щоб використати.
— Так. Я пробував знайти Марію. Але з’ясував лише те, що вилетіла до Парижу, там і «розтанула». Тож фактич но вона може бути де завгодно в Європі. Не думаю, що десь далі, але цього досить, щоб боліла голова. Як-не-як, вона троюрідна сестра Аліни і рідна Валі.
— Ну, так... — зітхнув Корнієвич. — Якщо вона справді винна йому стільки, як він каже, я б віддав йому ті зелені, хай нажереться і відстане. А як спробує тоді ще пхатися, де не треба, то...
— Ти готовий віддати борг Марії? Чому? — здивовано запитала Аліна.
Хлопець ніяково всміхнувся.
— Здогадайся.
— Ну... Я маю деякі думки з цього приводу, але...
— Гаразд, давайте до діла. Щось іще знаєте? — запитав Корній, не бажаючи продовжувати тему дівчат.
— Ще знаємо, що доки проблема не вирішена, охороняти доведеться всю сім’ю Климових. Я вже послав своїх помічників, щоб наглядали за ними.
— О, добре. Я теж про це думав, — сказав Арсен.
— Добре, то пропоную завтра зателефонувати на той номер, з якого дзвонили до Валі з Єгипту. Сьогодні вже не раз пробував, але ніхто не відповів. Якщо вдасться зв’язатися з тим виродком, то знатимемо, що робити далі. А що до Валі, її батьків і малого... — Ян зробив паузу, а Корній насторожився: що ж з нею? — М ожна спробувати відправити батьків з малим у санаторій. У мене є знайомий, погодився прийняти хоч зараз. То досить віддалене місце, про яке мало хто знає. І охорона там нормальна.
— О, класно. Навряд чи вони їх там шукатимуть, — сказав Арсен. — Але... — хотілося сказати, що Валя хай би залишилася з ним. Та не сказав.
Аліна підтримала тему, промовила:
— Ну, Валя мені потрібна на роботі. Ще хоча б завтра. А там видно буде. Заплановане чимале весілля, самій мені важко було б.
— Гаразд, то я з вами на забаву, — всміхнувся Арсен.
Аля радо погодилася.
— Добре. Я щось вигадаю, як пояснити людям твою присутність.
— Та... Просто скажи, що я хлопець Валі. Трохи... — крутнув пальцем біля скроні. — Дивак, ревнивий, люблю приглядати за нею. Хай додадуть ще одне місце за столом, я оплачу, — запропонував Арсен.
Пашевські засміялися. Аля погодилася.
— Так, але, Корнію, ти ж не знаєш ще одного. Дзвонили з поліції. Грача вчора бачили в одному віддаленому селі в Карпатах. Може бути, що дуже скоро поїдемо його в’язати. За ним стежать, але він, гад, постійно зникає. То там, то тут мелькне і зникне. У тому своєму домі не показується. Видно, живе деінде. Але скоро його накриють, тоді я хочу особисто поїхати і побачити ту морду, коли зрозуміє, що ігри скінчилися.
— О, клас! То ти тому такий збуджений? Добре. То кажи, я поїду з тобою.
— Неодмінно.
Друзі ще трохи посиділи, повечеряли, а тоді Пашевські поїхали додому. Корній повернувся в номер. Тихо зайшов у вітальню. Дівчина підняла голову, спросоння зиркнула на нього.
— Привіт, красуне. Як спалося? — м’яко запитав.