Добрі книги

Розділ 14

 

   Запала довга пауза. Молоді люди дивилися одне на одного, думаючи кожен про своє. Арсен випалив усе як є і з замиранням серця чекав, що ж відповість це бліде дівча. Взагалі-то геть недовго думав перед тим, як усе це зробити і сказати. Просто діяв за звичкою.

 

    І лиш зараз, побачивши, наскільки сильно його боїться ця дівчинка, збагнув, що, можливо, треба було говорити з нею якось інакше. Але як? Хто їх, дівок, знає? Легше вирубати бандита, ніж зрозуміти, чого те мале так тремтить. Адже врятував! Чого їй ще треба?

 

    Дівчина вже не плакала, але обережно поглядала то на Корнія, то на рідний дім, що геть близько, за високим парканом. Зминала сумочку спітнілими пальчиками з ніжним кремовим манікюром. Потім таки проказала сміливіше:

 

— Я обираю дзвінок другові. Можна? — потягнулася рукою до застібки маленької сумочки.

 

Арсен хмикнув, мовляв, як хочеш. Дівчина подзвонила до Пашевського.

 

— Яне, маєш хвильку? Я тут... — хлопець не почув, що відповів детектив, але після недовгого монологу Яна вона заговорила вже трошки спокійніше. — Гаразд... Дякую. Але, будь ласка, не затримуйтеся. Я буду чекати вас, — ще щось послухала. — Добре. Дякую, — роз’єднала виклик. Ніяково зиркнула на Арсена.

— Що сказав друг? — запитав хлопець.

— Та... Сказав, що... Ситуація серйозна. І... Щоб я побула з тобою, а пізніше вони з Аліною під’їдуть.

 

   Чоловік усміхнувся. Ледве стримав дику радість, яка заполонила його зсередини в ту мить, коли збагнув, що зараз ця дівчина опиниться в його готельному номері. Сам не розуміє, чому так приємно стало. Але вже сама її присутність в авто, ледь відчутний аромат солодких парфумів починають затуманювати розум. Уже забув, що було кілька хвилин тому, забув про напад. «Поплив»... Вона магнітом притягувала і на відстані. Але коли так близько, наодинці... Коли можеш дотягнутися рукою... Просто неможливо не думати про її спокусливе тіло.

 

   Щоб відірвати погляд від неглибокого декольте, Корній намагається дивитися вище. Але й тут халепа: ці ніжні губки, які щойно облизала, катастрофічно ваблять. Здається, що вони солодші за мед і п’янкіші за вино.

 

    Підвів погляд до її очей. Стало ще гірше. Ні... Це просто нереально... Які красиві блакитні очі! Як може ця скромниця дивитися так?.. Так сором’язливо і водночас відважно. Наче має якусь приховану силу, про яку він нічого не знає. І сила ця незрівнянно потужніша, ніж уся Арсенова холодна й вогнепальна зброя разом узята.

 

     Прокляття! Що робити? Боляче кольнула думка про те, що вона заспокоїлася тільки завдяки Яновому запевненню, що приїде і що все під контролем. А інакше? Не поїхала б з ним нікуди? Звісно... Силою міг би примусити, залякати, але... Хіба цього він прагне?

 

    Ні... Як ніколи в житті захотілося, щоб саме ця дівчина сама захотіла опинитися в його обіймах. І не просто захотіла пригорнутися, а повністю розчинилася в його руках. Щоб подарувала не лише своє тіло, а свою ніжність, любов. Що воно взагалі таке — та любов? От би відчути її на собі...

 

    Згадав, що бачив перед тим, як Валя цьомкнула того хлопця в щоку. Стало смішно з самого себе, бо позаздрив тому пацанові. Капут... Відколи став такий розлізлий? Ідіот... Та море довкола жінок, які хоч зараз виконають будь-яку забаганку, не те що... А він сидить тут і мріє про поцілунок якоїсь шмаркачки. Дожився...

 

— То... Що далі? — спокійно запитала дівчина.

 

   Арсен отямився. Глибоко вдихнув, видихнув. Взяв себе в руки.

 

— Далі... Їдемо в готель. А там видно буде, — розслаблено, наскільки вдалося, відповів.

 

   Завів двигун. Валя мовчки їде, крутить у руках телефон. Від її дому на окраїні міста до готелю, в якому живе Арсен, далеченько. Потім подзвонила до матері. Так гарно побалакали. Про напад ні слова. Сказала тільки, що трохи затримається, аби та не хвилювалася. Запитала про малого. Він попросив у бабусі слухавку, почав до неї щебетати, просити гостинців. Любляча тітонька пообіцяла, що купить. Потім сказала:

 

— Добре, котичку, будь слухняний, гаразд? Не засмучуй бабусю і не змушуй її багато рухатися. Ти ж знаєш, їй важко, — послухала. — Так, я постараюся повернутися якнайшвидше, мій хороший. Цьомаю. Па-па.

 

   Корній лиш мовчки керував спорткаром і слухав її щебетання. Знову піймав себе на думці, що заздрить тому малому, який отримує стільки любові й ніжності від тітоньки. Аби хоч трохи відволіктися і покращити настрій, хлопець увімкнув улюблену музику.

 

    З сучасної акустичної системи дорогого авто полинув всесвітньо відомий хіт гурту Скорпіонс «Maybe I, Maybe You». Атмосфера в салоні одразу почала докорінно змінюватися. Зиркнув на пасажирку: Валя почала із задоволенням слухати і ледь чутно підспівувати, мугикати собі під ніс:

 

— Мейбі ай, мейбі ю... — навіть трошки похитується в такт музиці.

 

Зрадів. Цікаво, може, вони хоч у чомусь подібні? У музичних вподобаннях?

 

— Подобається? — запитав дівчину.

 

Вона всміхнулась. Кивнула.

 

— Люблю цю пісню. Та й інші їхні теж: «Вітер змін», «Далі люблю тебе», «Вірю в любов»...

— Супер. Я теж. Це помагає заспокоюватися, приводити до ладу думки, — сказав.

— Мені теж. Кого ще слухаєш? — несподівано поцікавилася дівчина.

 

Арсен зрадів, що хоч якось вдається вести діалог. Відповів:

 

— Ще... Марка Нопфлера, Вітні Г’юстон, Бон Джові, Лару Фабіан, навіть Селін Діон деколи.

— Справді? Я теж таке люблю, — ширше, хоч іще трохи стримано, всміхнулась дівчина.

 

Корній посміхнувся у відповідь. Наважився запитати:

 

— Розкажи ще щось про себе, — боявся, що Валя раптом згадає, з ким сидить, і знову насупиться.

 

Але, на диво, так не сталося. Дівчина ніяково знизала плечима.

 

— Що розказати? Хіба Пашевські ще не все тобі порозказували про мене?

— Ні. Далеко не все. Наприклад... Я не знаю, що ти робиш у вільний час, як відпочиваєш?

— Я... Не знаю, різне. Творчі деякі речі роблю. Але то довгий список. А ти?

 

    Арсен розгубився. Саме зупинилися на світлофорі, він дозволив собі довше затримати погляд на красуні, що поряд. Серце починає битися швидше, коли дивиться на неї.

 

— Я? Я... Теж різне. Займаюся на тренажерах, коли є можливість, катаюся на машинах. Ще люблю гуляти на природі. Особливо коли в Африці. Там багато захопливого.

— Як цікаво... Хотілося б побачити цей дикий континент, — замріяно сказала дівчина.

— Так, там багато цікавого. Хочеш, покажу? — щиро запропонував. Геть не подумавши, як вона це сприйме.

— Ні... — Валя перестала всміхатися, опустила очі.

 

Так шкода стало. Хлопець запитав прямо:

 

— Чому? Бо я бандит? Боїшся мене?

— А ти як думаєш?! Ти б не боявся на моєму місці?! Корнію, я з іншого світу. Зброю хіба що по телевізору бачила. А для тебе це, здається, як серветки в кишені носити. Завжди ходиш із пістолетом?

 

От і приїхали... Що їй сказати? Збрехати? Можливо, й повірила б, якби наплів, що сьогодні рідкісний випадок і взяв пушку, бо підозрював, що на неї нападатимуть. Але... Не хочеться. Не їй. Вирішив сказати правду. Хоч трохи розмиту і не всю:

 

— Валь, я... Я ж казав, що працюю часто охоронцем. Цього вимагає моя робота. Але то не означає, що стріляю в кожного, хто криво гляне.

— Справді? Ну, не знаю... — на щастя, не продовжувала цієї теми.

 

Бо Арсен уже почав боятися, що запитає, чи вбивав він когось. Дівчина помовчала трохи, а потім поглянула на нього і сказала:

 

— Здається, я так і не подякувала тобі за порятунок? — хлопець всміхнувся. — Дякую...

— На здоров’я, — хихикнув. — Приходьте ще.

 

Валя засміялася ніяково.

 

— Оце вже дякую. Не хочу ще, — посерйознішала. Після довгої паузи запитала:

 — То... Усе, що ти казав про тих бандитів, правда? І що ж тепер робити? Зрозумій, я не можу так...

— Як?

— Жити з тобою, — сором’язливо проказала.

 

Чоловік хмикнув. Спробував заспокоїти дівчину.

 

— Валь... Не треба так мене боятися. То правда, що я далеко не... найправильніший, у житті робив багато такого, чим не пишаюся. М’яко кажучи. Але... Зі мною ти в безпеці. Чесно.

— Ага... Поки в тебе хороший настрій? Ти хоч знаєш, що таке жити чесно?

 

   Це запитання дівчини застало його зненацька. Змусило задуматися. Дати відповідь на нього спершу собі. І що ж виходить? Відповідь: ні. Він справді не знає, що таке чесне життя, бо змалку жив як... як виходило. Що їй сказати? Лиш зітхнув. Промовчав.

 

— Може, я поїду до бабусі в село? Хіба будуть там мене шукати? — запитала Валя.

— Запросто. Валь, я трохи знаю того Лісного. Він хоч багатий, але жадібний до абсурду. За долар вдавить. А тут більше... — глянув на неї.

 

Дівчина сумно зітхнула.

 

— Скільки?

— Сказав, 170.

— 170 доларів? — здивовано перепитала дівчина.

 

Корній всміхнувся, крутнув головою.

 

— Ага... Тисяч.

— Що?! Мамцю... — Валя легко стукнула себе по чолі. Підняла голову догори. — Господи... Як вона примудрилася? Жах... Що тепер робити? Машка сказала, що її обдурили, дешево продала той клятий перстень і гроші вже просвистіла. А мені такі суми й не снилися. Батькам теж.

 

Хлопець припаркував авто біля дорогого готелю. Вимкнув двигун. Глянув на бідолаху. Промовив:

 

— Валь, ми з Яном усе вирішимо. Не бійся. Гроші — не проблема. Але може бути, що той перстень і справді не коштував так дорого, а Лісовський просто хоче використати можливість «розвести кроликів». Тоді зробимо по-іншому.

— Як?

— Ще маєш зв’язок із сестрою? Було б добре дізнатися, де і кому вона його продала.

— Я спробую додзвонитися.

— Гаразд. Ходімо.

 

   Повиходили з авто. Арсен повів дівчину в свій розкішний трикімнатний номер.