Розділ 3
— Корнію! Нарешті! Ти куди пропав? Майже місяць тебе не чути й не видно. Я вже не знав, що й думати. Найгірше лізло в голову, — радісно промовив Пашевський, потискаючи другові руку.
Той стримано посміхнувся. Оглянув 34-річного чоловіка. Ого! А життя біля милої явно пішло на користь. Ян має значно здоровіший вигляд, ніж тоді. Аж наче помолодшав.
— Та... Довга історія. Їздив знову в Африку, — закрив дверцята свого майже нового джипа Вранглера.
Почали йти до будинку. Домовилися, що Ян забере речі з тієї страшної квартири, де жив, поки переховувався від Грача, і віддасть ключ.
— Ого! Знову той професор тягав тебе по якихось нетрях? — запитав Ян.
— Ні. Цього разу просто... — Корній замовк на трошки. Зітхнув:
— Знаєш... Треба було залагодити деякі справи.
— Добре. Бо я вже боявся, що ти потрапив у якусь халепу. І цього разу не так вдало, як тоді, з Іллею. До речі, як ти? Як рука після тих наших пригод?
— Нормально. Заросло як на собаці, — махнув рукою.
Підійшли до старої, занедбаної квартири. Ян відчинив двері ключем, який залишався в нього. Усередині неприємний запах. Застояне повітря, душно. Розглянулися. Пашевський почав збирати в сумку свої нечисленні речі, які тут залишилися. А Корній покрутився по кімнаті. Потім сів на те надувне крісло. Дивиться на друга. Той підняв на нього погляд:
— То... Скажи чесно, чия це квартира? Твоя?
Чоловік ледь усміхнувся проникливості Яна. Кивнув:
— Ага... Як ти здогадався?
— Ну... Це нескладно. Коли ми прийшли сюди вперше, ти знав такі деталі, про які зазвичай знають тільки мешканці квартири — як краще відкривати вікно, де електричний рубильник, як тут узимку й таке інше. А ще ти забрав з шухляди якесь фото.
Корнієвич зітхнув. А друг продовжив:
— І... Здається, у тебе дуже неприємні спогади про це місце. Так? Ти ні разу не погодився тут ночувати, коли ми розслідували ту справу, хоч це було зручніше, ніж серед ночі їхати в готель.
— А тебе не проведеш... — відповів Янові. — Так, я... Це квартира моїх батьків. І... Майже все, що пов’язано з цим місцем... То суцільний кошмар, про який не хочеться згадувати. Я роками сюди не заходив. Але... Коли тобі знадобилося тихе місце, де ховатися від тих виродків, ця діра виявилася найбільш підхожою.
— Он як? Що ж... Не знав, що в тебе було важке дитинство. Чому не розказував нічого?
— Та... Нема що розповідати, — махнув рукою. Відвів погляд.
Насправді бувало, що хотів розказати, як були студентами. Але... В Яна був класний батько, солідний. І мати наче більш-менш. Поважна сім’я. Хіба зрозуміє? Побоювався, що, дізнавшись про таке, взагалі не захоче мати з ним нічого спільного.
Пашевський зрозумів, що треба змінити тему:
— Дякую, що пішов на це, хоч тобі було кепсько. І взагалі... Ти... Корнію, не знаю, як тобі віддячити. Ти дуже допоміг. І в Румунії, і тут. Не уявляю, що б я робив без тебе.
— На здоров’я, — глухо відповів.
Ніяково почувається. Не звик до подяк. Найчастіше йому просто дають гроші за «послугу» і кажуть, що при нагоді звернуться ще. От і Ян, очевидно, вирішив так зробити.
— Слухай... Давай я перекину тобі половину тих грошей, що забрав у Грача. Мені й 200 тисяч вистачить. А тобі знадобляться. Якби не ти, я б зараз не те що грошей не мав, а взагалі... Далі був би рабом на тій клятій наркофермі, або й закопали б давно.
Корній усміхнувся:
— Дякую, друже. Але не треба. Я допоміг тобі, бо... Не знаю... По старій дружбі. Не зміг залишити тебе там гнити.
А насправді... Чому? Може, просто хотів хоч щось хороше зробити, поставити галочку на сумлінні після всіх своїх, гм... «подвигів»? Мабуть, так... Не міг інакше.
— А грошей у мене й без твоїх стільки, що на все життя вистачить, якщо навіть нічого більше не робити, а тільки помірно витрачати.
— Он як? Ну... Як знаєш. Якщо передумаєш — кажи.
— Я навряд чи передумаю. А ти не забув, що маєш боржок? Віддав уже ті... Скільки ти йому обіцяв? 50 тисяч?
— Так. Ще не віддав. Якось... Не до того було. Але віддам днями.
Пашевський припинив ходити по квартирі, сів поряд у друге крісло. Корній запитав:
— Добре. Що там з пропажею? Знайшли Іллю?
— Та, халепа... Знайшли, а потім знову загубили. Як під землю, гад, провалився. Але я знову почав працювати у своєму детективному агентстві — знайду. Та й Павленко допомагає. Ми не відступимо, доки той мерзотник не сяде надовго.
— Добре... А... Знаєш, мені трохи дивно. Чому він тоді так швидко погодився дати тобі ті гроші? Невже повірив, що так відкупиться? Ніби ж не ідіот.
— Так, я теж про це думав. Швидше за все... Він... З тих, хто дуже боїться болю. Одна річ — давати накази, щоб вірний м’ясник перетворив когось на фарш, а інша — самому опинитися зв’язаним на підлозі, під копняками людини, яка два роки мріяла поквитатися.
— Думаєш, просто хотів протягн ути час і зберегти своє пузо від твоїх довгих ніг?
— Не знаю, але поки що це єдине логічне пояснення, яке спадає на думку. Якось під час розслідування я розмовляв із сімейним лікарем Грачів. Він прохопився між іншим, що Ілля дуже не любить лікуватися, навіть до стоматолога боїться ходити. Якось у нього довго болів зуб, а він просто глушив його знеболювальними, не йшов до лікаря, доки вже геть не припекло. І то сімейний мало не силою тягнув його.
Корній засміявся:
— Таке може бути? Як такий крутелик може бути боягузом? — здивовано запитав.
— Ну... У всіх свої фобії. Я знаю одного мисливця, що полює на кабанів, а котів побоюється. Не засне, якщо в кімнаті є жінчин Мурчик. А Грач... Він же всі «брудні» справи робив чужими руками. Думаю, тепер, без Кареленка, Іллі набагато складніше. Тож... Побачимо.
— Зрозуміло... — хотів ще щось казати, але вагається.
Ян змінив тему:
— Знаєш, я хоч терпіти не можу різні зборища, ресторани й подібне, але те свято, що Аля організувала на честь мого повернення... Класно було. Шкода, що ти не прийшов.
Корній усміхнувся:
— Я знаю...
— Що знаєш?
— Бачив, що класно було.
— Ти був там? — здивовано запитав друг. — Я тебе не бачив. Як так?
— Бо... Я не заходив усередину. Тільки трохи позаглядав у вікно.
— Тю-ю-ю! Чого не зайшов?! Я ж тобі казав!
Чоловік сумно зітхнув. Як йому поясниш, що не зміг, бо...
Бо так стиснуло всередині, що стало явно не до танців. Навіть не знав, що може бути так боляче дивитися на щасливих людей. Бачив, як Ян червоніє від надміру уваги близьких, які дуже люблять його. Як обіймає свою красуню дружину. Вона грайливо щебече, заглядає в очі, горнеться до нього.
Ніколи раніше Корній так гостро не відчував самотності, жалюгідності свого життя, як у той вечір. Зрозумів, що не зможе бути там, безтурботно посміхатися, дивитися на їхнє щастя й не завити, як вовк на молодий місяць.
Уся ця історія, у яку потрапив Пашевський, те, як вони з Аліною змогли все пережити, не втративши одне одного й людяності, дуже сильно вплинула на нього. Сам не знав, що таке може бути. Несподівано захотілося змінити своє життя. Докорінно. Але... Як це зробити? Як змінитися, коли й близько не вмієш жити так, як вони? Коли звик поневірятися по світу від справи до справи. Не уявляєш, як це — жити на одному місці, з тими ж людьми й щодня радіти їхньому теплу, любові? З чого починати?
— Та, Яне... Знаєш, якось не було настрою на танці... — відповів.
— Шкода. Ти багато втратив. Танцювати було не обов’язково, я й сам не люблю цього. Та хоч би посиділи, випили. Як не крути, а нам було що відсвяткувати.
— Так. Я радий, що нам це вдалося. Тих виродків треба було притиснути.
— Ага. До речі, про ту справу. Я зараз маю їхати до підполковника Павленка. Треба порадитися. Хочеш зі мною? — бадьоро запитав друг.
— Можна... Я сьогодні вільний до вечора.
— Гаразд.
Ян спакував усе, що міг, решту ж більш об’ємних речей, як-от матрац чи подібне, вирішив не забирати. Наостанок розглянувся по кімнаті, мабуть, згадуючи, скільки всього тут було за короткий час, доки він переховувався від того наркоторговця.
— Поїхали?
— Так.
Пашевський закинув торбу в багажник свого авто, потім друзі посідали в машину Корнія і подалися на околицю міста.