Розділ 2
Валерія чомусь нерідко погано спить у квартирі сестри. Та сьогодні знову довелося ночувати тут, бо ж Машка погналася на відпочинок з якимось кавалером, а Марчик, як завжди, залишився під опікою тітки й бабусі.
Не треба було піддаватися на вмовляння чотирирічної дитини і йти сюди. Удома виспалася б краще. Так міркуючи, Валя крутилася в ліжку вже не одну годину. Розглядала химерні тіні, що падають з вікна на стіни. Прислухалася до звуків за вікном. Час від часу хтось голосно розмовляв, ідучи вулицею. Або гавкали собаки. Аж раптом почула якісь підозрілі звуки в коридорі. Хтось відчинив вхідні двері? Не може бути! Як?
Різко сіла на ліжку. Зиркнула на білявого хлопчика, який мирно посапує поряд. Прислухалася. Може, щось сталося і сестра повернулася раніше? Але навряд: вона ж дзвонила ввечері. Вірніше, Валерія до неї дзвонила, усе було нормально.
Хтось таки є в квартирі! Мамцю... Серце почало стрибати як навіжене. Протерла очі: при слабкому світлі маленького нічника непогано видно обриси всіх предметів, можна зрозуміти, хто зайде. Якщо зайде сюди...
О, люди... Обережні кроки наближаються до дверей спальні. Ні... Що ж робити? Кажуть, страх — не найкращий радник. Але як тут не злякатися?
Тихо вислизнула з ліжка, мало не впавши, бо заплуталася в довгій нічній сорочці. На щастя, втрималася на ногах. Окинула кімнату розгубленим поглядом. Чим би озброїтися? Перше, що впало в око — велика замашна шкатулка з якогось рожевого каменю на комоді. Узяла ту, як виявилося, важку річ у руки і заховалася за напівпрозору штору.
Двері тихо скрипнули. Хтось увійшов. Обережно, майже без шуму. Що він робитиме? Чи вона? Господи... Грабіжник чи вбивця? Валя заціпеніла від страху. Серце шалено товчеться десь, мабуть, уже в горлі, а не в грудях. Та з усіх сил бореться з собою, щоб не піддатися паніці й тверезо мислити, якщо доведеться рятувати дитину.
Хтось тихо прошепотів слова, яких не змогла розібрати. Здається, чоловічий голос. Крізь штору видно, як по кімнаті літає промінь світла від ліхтарика. Грабіжник...
Задихаючись від страху, дівчина розглядає силует високого, кремезного чоловіка. Одягнений у все темне. Здається, у масці на обличчі. О, мамцю...
За хвильку, коли вона була близька до того, щоб знепритомніти від страху, незнайомець вийшов з кімнати. Як це? Здивувалася. Чому нічого не взяв? Навіть не почав нишпорити по шафах. Не чіпав Марчика. Маячня якась. За чим приходив?
Ще якусь хвильку простояла за тією шторою. Почула, що кроки віддаляються від спальні. Потім тихо відчинилися й зачинилися вхідні двері. Х-у-у-х... Пронесло... Вийшла зі схованки, окинула поглядом майже темну кімна ту, поставила на місце ту шкатулку. Наче все на місці. А головне — вони з племінником цілі. Ох і налякалася...
Що робити? Усе тіло тремтить, наче гола стоїть на морозі. Хоча це майже так і є. Тонесенька нічна сорочка на бретельках не дуже гріє. Швидше так... Для краси. Кілька елегантних рюш на грудях візуально роблять пишний бюст ще більшим. Довга одежинка так подобалася Валі, коли побачила в магазині. А зараз пошкодувала, що не одягла сьогодні чогось теплішого. Попри літо, ніч прохолодна.
Підійшла до шафи, аби взяти халат. Треба щось накинути. Спати вже й так не зможе. Почекати до ранку? Чи зараз піти глянути, що із замком? Як він проник у квартиру? Двері ж не з дешевих... Чи вже дзвонити в поліцію?
Раптом почула швидкі кроки. Уже за мить двері спальні знову відчинилися. Валя з жахом обернулася. У кількох метрах від себе побачила здорованя з ліхтариком. Його очі дивляться крізь вирізи в чорній шапці, що приховує обличчя. Підняв ліхтарик, світло засліпило її. Завмерла на місці з тим халатом у руках. Горло стиснув переляк. Незнайомець мовчки оглянув дівчину, посвітивши знизу догори. А потім вимкнув той ліхтарик. Почула шепіт:
— Ну привіт. Думаєш, я не бачив тебе за шторою? Злякалася? Не треба. Мені сказали, що нікого не буде вдома. Та коли вже так сталося, що ти тут... Просто віддай мені те, за чим прийшов, і я зникну.
Валя хапнула повітря, намагаючись щось сказати, та не вийшло. Голос не слухається. Серце, здається, зараз вискочить поміж тими рюшами.
Розгублено зиркнула на сплячого хлопчика. Він повернувся на інший бік, далі сопе. Тоді знову на грабіжника. Він обережно зробив крок до неї. Дівчина тихо, пискляво проказала:
— Що вам треба? Прошу, не вбивайте нас.
Підняла руки догори. Чоловік зупинився. Дивиться.
— Я не за тим прийшов.
Хотів ще щось сказати, та налякана дівчина забелькотіла:
— Благаю, не чіпайте нас. Або хоч малого пожалійте. А якщо вб’єте мене, благаю, подзвоніть моїй мамі, не можна залишати дитину саму. Він же...
Незнайомець глухо перервав її:
— Замовкни! Просто віддай те, що вкрала в Ушинського, і я піду. Не буду я тебе вбивати.
Це ще більше ввело дівчину в ступор. Вкр ала? У кого? Навіть не знає такого прізвища. Та й узагалі нічого ніколи не крала. Мовчить. Тремтить.
— Маріє, ти що, глуха? Я можу й сам узяти. Тільки розбуджу малого. Тож краще поквапся! Не змушуй мене робити те, що тобі не сподобається.
Шепіт чоловіка став голоснішим. Дратується, стиснув кулаки. За мить до Валерії дійшло, що він назвав її Марією. Он воно що... Як не здогадалася раніше?
— Я не Марія. І поняття не маю, що моя сестра вкрала чи не вкрала в того... Як ви казали? — сміливіше заговорила.
— Справді? Ти її сестра? — трохи здивувався. Знову розглядає дівчину. Вона ніяково прикрилася тим халатом. Пригладила довге світле волосся. — Дуже схожі...
— Так...
Зависла пауза.
— Що ж... Хай. Кулон, мабуть, десь тут. Віддай мені, і я тебе не чіпатиму. А сестричці привіт передаси від Ушинського. Наступного разу хай думає, перш ніж красти такі особливі речі.
— Я не знаю, де він. Прошу вас... — благально прошепотіла.
Не знала, що казати далі. Якщо він зараз почне переривати цілу кімнату, Марчик точно почує, що тоді? У дитини й так проблеми з нервовою системою. Приймає заспокійливі.
Грабіжник зробив ще крок до Валі. Здається, у прорізі чорної шапки, що приховує обличчя, показалася зухвала посмішка. Тихо промовив:
— То шукай, красуне. Поквапся. А я тим часом... — відійшов, сів на підлогу біля дверей, відкинув голову до стіни. Розглядає струнку фігуру тремтячої дівчини в романтичній нічнушці. — Помилуюся...
Валя почула в його голосі щось схоже на... Флірт? Чи це її перелякана уява малює казна-що? Стало ще гірше. О, люди... Хоч під землю провалися. Відчула себе зовсім голою під цим жадібним поглядом. Оце заночувала в старшої сестрички... Будь вона неладна! Вічно з тою Марією якісь проблеми. От не може, як не влипне в якесь л...!
Валя глянула на бандита, його розслаблений вигляд допоміг їй бодай трохи опануватися й почати мислити. Перш за все набралася нахабства й одягнула той махровий халат, зав’язала пояс. Так хоч граминку менше тремтить. Хаотично міркує, що ж робити далі. Де той злощасний кулон? І що за така коштовність, щоб аж по неї присилати бандита? Може, подзвонити до сестри?
Чоловік засміяв ся, побачивши, що одягнулася. Трохи заголосно, але одразу стримав себе. Грайливо прошепотів:
— Так нецікаво, мала... Обламала ввесь кайф.
Валя, намагаючись не виказувати, наскільки сильно його боїться, сказала:
— Я... Я спробую пошукати, але... Скажіть хоч, що? Який вигляд має той кулон?
Її голос схвильований, чоловік хмикнув. Дістав з нагрудної кишені якийсь папірець і кинув. Він закружляв у повітрі, мов літачок, і приземлився біля дівчини.
— Оцей. Шукай швидше, я поспішаю, — тихо, але строго промовив.
Взяла те фото. Піднесла до лампи. На ньому чиясь рука тримає і справді дуже особливу річ. Великий овальний кулон, який, мабуть, відкривається. Зверху на золоті вигравірувані чіткі літери УМВ. По краях оздоблений якимись білими камінчиками. Діаманти чи що? От Машка... У неї слабість до маленьких гарненьких речей. Не може, як не поцупить усе, що не так лежить. А ця розкіш запросто могла впасти їй в око.
Важко зітхнула. Де ж його шукати? Почала заглядати по кімнаті. Спершу в ту кам’яну шкатулку, яка стоїть на комоді. Узяла її в руки. Озирнулась на грабіжника. Може, тріснути його по черепу тією скринькою? Був би кінець усім страхам. Хоча...
Дурна ідея. По-перше, навряд чи зможе. Він не зводить з неї очей. Не дасть навіть замахнутися, миттю скрутить у рогалик. Ніби спокійно сидить, але, швидше за все, готовий зірватися в будь-яку мить і хтозна-що зробити. Так що ліпше не дражнити сплячого ведмедя. Та й... Якби навіть вирубала цього здорованя якимось дивом, що потім? Куди дівати? Ні... Треба шукати кулон. Без варіантів.
Продовжила заглядати по шухлядах, намагаючись не надто шуміти. Ніде не видно. Паніка наростає. Час тягнеться, як на полюсі. Незнайомець починає нервово постукувати ліхтариком по долоні. Важко дихає. Хтозна, що йому спаде на думку, якщо вона довго не знайде тієї прикраси. Валя боязко поглядає на бандита. Може, спробувати заговорити йому зуби, відволікти, щоб менше нервував?
— Слухай... Давай зробимо так... — встав і тихо заговорив непрошений гість.