Розділ 7
– Дякую, Алюсь. Дуже смачно. Не уявляєш, як я скучив за домашньою їжею в твоєму виконанні, — хрипкий голос Яна вирвав Аліну із задуми.
Перевела на нього погляд. Відповіла:
– На здоров’я.
Чоловік почав розстібати блискавку на спортивному светрі. Потім штани. Багатозначно дивиться на Алю, ледь посміхається з-під бороди. Раптом вона збагнула, що відбувається, почервоніла і швидко вийшла з ванної. За спиною почула, як коханий голосно зітхнув.
Заскочила в спальню, зачинила за собою двері, оперлася на них спиною і стукнула себе по чолі долонею. Ледь чутно пробурмотіла:
– Ф-у-у-х… Що це зі мною? От… капець… Чого я так трясуся? Горечко… Це ж мій чоловік, урешті-решт.
Тільки… щось не дає спокою. Годі перемогти ту пекучу тривогу, яка не дає розслабитися, сковує все тіло.
Почала ритися в шухляді комода, шукати те фото Яна з якоюсь жінкою. Знайшла. Почала вкотре роздивлятися, шукаючи… що? Докази зради чи навпаки? На знімку Ян тримає за лікоть ефектну блондинку, наче веде кудись. Вона мило посміхається, жестикулює. Обоє по-святковому вбрані, на якомусь банкеті. Поблизу видно ще кілька людей біля столиків. Що це фото доказує? Якщо конкретно, то нічого. Якби захотіти, з нею можна було б мільйон подібних наклацати. Часто на весіллях її не лише за лікоть хтось може взяти, а й… різне буває. Люди нетверезі, розігріті…
Поклала те фото на комод. Пішла на кухню, прибрала зі столу, заховала їжу в холодильник, посуд — у мийку. Попила води. Повернулася в спальню.
Упс…
Ян при увімкненому світлі в ідкрив шафу, щоб взяти білизну. Аля, ніби вкопана, застигла в дверях спальні, дивиться на чоловіка, що стоїть у самому рушнику на стегнах. Розгубилася. Очі жінки почали вражено блукати по спині, ногах, руках Яна, де повно різних шрамів — малих і більших.
Він ніяково обернувся до неї передом. Аля ще більше знітилася, коли помітила окрім шрамів ще й добрячий синець на животі чоловіка, який сама ж заподіяла напередодні. Так чітко побачив на її обличчі шок і жаль — не змогла приховати співчуття, коли роздивилася його теперішній вигляд. Раніше чоловік регулярно займався в тренажерному залі, вів здоровий спосіб життя, добре харчувався. Кожен м’яз на його молодому тілі випромінював силу й здоров’я. А тепер…
Аля шоковано розглядала численні шрами від побоїв, порізів і опіків, більшість із яких бачила уперше. Ян теж не знав, що робити. Дивилися одне на одного. Мовчали. Губи Аліни затремтіли, на очах виступили сльози. Мимоволі прикрила рукою уста, хапнула повітря.
– Алю… — Ян зробив кроку до жінки, кинувши білизну, що мав у руці, на ліжко. — Не бійся, все гаразд…
Що їй казати? Не мав уявлення. Але, здається, і так усе зрозуміло. Вона емоційна жінка, він уже давно навчився розуміти її без слів. Принаймні багато чого, якщо не всі її почуття.
– Чому ти не сказав мені раніше? Не показав? — тихо прошепотіла крізь сльози і наблизилася до нього.
Ян ледь помітно здригнувся від ніжного дотику тонких пальчиків до його плечей. Жіноча ручка легенько ковзнула по грудях, торкаючись шрамів, які вже не болять, але ніколи не дадуть забути тих звірств, які пережив, тих, що продовжують снитися в кошмарах.
– Який жах… Яне… — промовила, шморгнувши носом.
З очей потекли кришталеві перлинки. Він не стримався, різко накрив тендітну ручку своєю, притиснув її до свого серця, що готове зараз вирватися з грудей. Як же давно мріяв відчути дотик цих коханих рук на своєму тілі! Який спраглий ласки цієї жінки! Як сильно хотів пригорнути її до себе, коли безкінечними холодними ночами намотував кілометри довкола ненависних приміщень, які мусив охороняти!
– То… ти справді був у рабстві? Хто ті звірі, що зробили з тобою таке? — тихо запитала.
Він ствердно кивнув.
– Чому ти ще вчора не показав мені цього? Мій бідолашка… — провела обома руками по плечах Яна.
Він ледь посміхнувся і відповів:
– Ну… Це ж не я зачинявся у ванній… Та й… не хотів тиснути на жалість.
– Господи… — жінка голосно розплакалася.
Ян міцно пригорнув її до себе, почав гладити по спинці, волоссю, зв’язаному в хвостик. Далі підвів кохану до ліжка, сів, згріб її до себе на коліна. Довго сиділи так. Тендітне жіноче тіло здригалося від глухого ридання, Аля не могла заспокоїтися, поливала гарячими сльозами його груди.
– Все буде добре, моя хороша. Не бійся, — шепотів їй біля вушка, аби заспокоїти, хоч насправді геть не мав такої впевненості.
Та їй не треба знати, наскільки все погано. Досить і того, що вже пережила.
– Кохана, моя дорогенька… — почав цілувати її в чоло, повіки, де міг дістати губами. — Все найгірше вже позаду, тепер ми будемо разом. Ми впораємося.
Бурмотів, як заклинання, щоб вгамувати жіночі сльози і своє шалене серцебиття, яке погрожувало інфарктом.
Того вечора вони ще довго не могли заспо коїтися. Ридання Алі змінилося тихим хлипанням, а потім вона лиш важко, глибоко дихала. Знову хотіла щось розпитувати чоловіка, та він не поспішав ділитися з нею жахливими подробицями про те, що з ним було протягом тих майже двох років і хто у цьому винен. Не хотів виливати на неї все одразу — всю ту гірку правду, яка може надто сильно прибити кохану жінку і ще більше віддалити їх одне від одного.
Аля попросила води. Коли Ян приніс їй склянку, побачив те фото на комоді. Взяв до рук, запитав різко:
– Що це? Звідки?
– Як бачиш… Ти з якоюсь красунею, — ніяково відповіла жінка, відпила води.
Ян зціпив зуби, всередині заклекотів такий гнів, що ледве стримався, аби не дати волю кулакам. Хотілося з цілої сили вдарити по тому комоду або ще щось розбити.
– Хто тобі дав це? Хто сказав, що я живу десь із коханкою?! — сердито запитав.
– Влад, — Аля знітилася, втягнула шию в плечі.
– Влад Хільченко?! То він так накрутив тебе?! — вражено запитав Ян.
В голові не вкладалося, що найближчий друг міг так поводитися. Нащо? Хоча… раптом усе стало на свої місця. Згадав, як часто, ніби по-дружньому, Влад хвалив Аліну, казав, що Янові пощастило, і подібне. Та тоді вони просто сміялися. Ян жартома казав другові, щоб той заздрив мовчки, завжди був впевнений, що ніхто його жінку не забере. Не звертав уваги, коли бачив, як друг облизується на його кохану Алю — думав, то просто характер Влада, любить помилуватися жіночою вродою. Та щоб так підло…
Аж запекло всередині від ревнощів. Мимоволі зім’яв те фото і гримнув кулаком по комоді. А потім зі злістю махнув рукою — різні баночки з косметикою, шкатулка з прикрасами та інші дрібнички з дзенькотом посипалися додолу.
Аля злякано підскочила, сидячи на ліжку, вихлюпнула воду.
– Розкажи мені все! — різко гаркнув, обернувшись передом до жінки. — Що тут було без мене?! Ти так завзято випитувала мене, чи не був з іншою жінкою, а сама?!
Наблизився, став над Аліною. Вона злякано дивиться знизу вгору, ладна під землю провалитися.
– Кажи! Що той гад робив із тобою?! Наплів тобі, що я гуляю, аби швидше вмоститися на моє місце в твоєму ліжку, так?! Він завжди слину пускав, коли бачив тебе, але я не думав, що дійде до такого! Падлюка!
– Нічого, — хрипко відповіла. — Чесно. Яне, в мене нічого з ним не було. Можеш перевіряти скільки завгодно.
Пробелькотіла, знову починаючи плакати.
– Не вірю! Влад завжди добивається того, чого хоче! Аліно, не дури мене, бо гірше буде! Ти повірила, що я живу з тою бабою, і дозволила Хільченку тебе «втішити», так?! — гаркнув, махнувши тим фото перед очима жінки. Забув, що треба поводитися тихо, аби сусіди не почули.
– Думай що хочеш, у мене сумління чисте! — жінка різко встала з ліжка і відійшла до дверей, готова до втечі. — Хочеш правду? Так, Влад набивався до мене в «близькі друзі», але я і не думала погоджуватися. Не вірила, що ти міг так жорстоко обманювати мене. Це фото нічого не доказує. Тож…
Скривилася, губи затремтіли.
– Правда? — з недовірою примружився Ян.
– Так! Яне, мені нема чого приховувати. Я не спала ні з ким, поки тебе не було. Була впевнена, що знайду тебе.
– Звідки ти знала, що знайдеш? — трохи зм’як чоловік.
– Я… мала надію… Думала, що знаю тебе. Хіба ти з тих чоловіків, щоб підло зраджувати? Ти ж сказав би мені, якби розлюбив і знайшов іншу, правда ж? Я ніколи не вірила, що ти міг би поводитися як боягузливий тхір, що боїться сказати правду, тому робить свинство в жінки за плечима, — щиро сказала.
Ян заплющив очі, важко видихнув.
– Аліно… так. Звісно, я б ніколи не дурив тебе. Мені і в голову таке б не прийшло. Я пряма і відверта людина. Ти знаєш — завжди кажу правду або чесно говорю, що не можу сказати. Брехні я не переношу.
Жінка наважилася підійти ближче, смиренно дивиться.
– Ти віриш мені, Яне? — лагідно запитала, наблизившись впритул.
Він не зміг не повірити. Принаймні намагався — хоч би що шепотіло ревниве серце, як би не гризли сумніви. Чоловікові відчайдушно хотілося думати, що залишився бодай хтось, хто щиро сподівався на його повернення, і що це вона. Аля. Та, до якої мріяв повернутися і молився, щоб побачити ще хоч раз. Його втомлений мозок певно не витримав би, якби дізнався, що зрадили не лише друзі, а й кохана жінка. Тоді, мабуть, і не мав би сили боротися за майбутнє — навіщо воно, якщо без неї?
Мовчки кивнув головою. Обійняв найріднішу за талію.
Аля підняла до нього голову, ледь всміхнулась. Чоловік нахилився і легенько торкнувся устами її ніжних губ. Аліна відповіла на поцілунок і обійняла чоловіка за шию.
Вмить почав розпалюватися. Серце, що трохи втихомирилося, знову розігналося до шаленої швидкості. Почав глибше, гарячіше цілувати дружину. З кожною секундою напруга зростала, руки сміливіше ковзали по тілу, губи смакували.
Попри туман, який огортав мозок, Ян розумів, що Аліна дуже незвично поводиться. І близько нема тієї легкості, сміливості, які раніше виявляла у такі миті. Жінка чомусь дуже скована, ніби чогось боїться. Або… не хоче? Може, просто хвилюється? Не може розслабитися через усі ті переживання? Воно й не дивно. Та хай там як, він неймовірно радий тому, що вона хоча б дозволяє торкатися її, не відштовхує більше, як учора. Як же він скучив за цими солодкими устами! За ніжними обіймами! Як можна було стільки жити без них?
У штанах Яна, що лежали на пуфі, задзвонив телефон. Аліна здригнулася, відхилилась від чоловіка, ніби спохватившись, розглянулася довкола, шукаючи очима, де той телефон.
Ян невдоволено вилаявся собі під ніс. А потім голосніше видихнув:
– Треба ж йому подзвонити саме зараз… — взяв телефон. — Слухаю, — глухо промовив.
Почув голос єдиного друга, що поки не розчарував:
– Привіт. Вибач, що… може, заважаю, але ти казав подзвонити, коли буде щось цікаве. Так от…
– Гаразд, Корній. То що там?
– Слухай, я тут стежу за нашими «друзями», як домовлялися. Все, як ти казав — з’їхалися вже три машини. Може, зараз буде щось цікаве. Але мене викликають на роботу. Тож… сорі… Мушу їхати. Прискоч сюди, знімеш те, що далі буде.
Ян важко зітхнув, глянув на Алю, скривився. Мімікою показав, який розчарований, що не може залишитися з нею.
– Гаразд, я зараз буду.
– Чекаю. Давай бігом.
Ян підійшов до Алі, обійняв за плечі. Вона притулилася до чоловіка, шепоче:
– Ти мусиш їхати? Куди знову?
– Так. Вибач… Давай потім розкажу, зараз ніколи.
Жінка зітхнула, випросила його номер телефону і дала ключ від квартири.
Ян швидко одягнувся і помчав.