✨
Розділ 8
Аліна неспокійно крутилася усю ніч. Різні думки роїлися в голові: починаючи від того, що могло б бути, якби Яна не викликали кудись, і закінчуючи тим, куди ж він поїхав і чи повернеться цілий. Пообіцяла собі, що подбає про чоловіка, якщо він повернеться живий. Знову зустріне його з чимось смачним, а ще… треба навести марафет. Годі дивитися на ту кошлату бороду і ті його довгі патли.
Вранці, хоч почувалася як побита і боліла голова, змусила себе їхати на роботу. Все розписано на місяці вперед. Данило, популярний тамада, навідався до офісу агентства, щоб уточнити всі деталі щодо весілля в суботу. Аліна, знаючи, які вульгарні забави деколи він пропонує на святах, взялася попереджати ведучого, аби не зіпсував подію.
– Слухай, ти ж тільки не перестарайся. Цього разу в нас публіка… так скажемо, антикваріат. Тож… ніяких надто молодіжних конкурсів чи жартів, прошу тебе. Це дуже солідні люди, які не оцінять надсучасні забави. А краще зустр інься з ними й узгодь різні деталі, — хлопець засміявся грайливо, покручуючись у кріслі навпроти Алі.
– Та не хвилюйся, я ж профі! А… то правда, що вони такі старі? Нащо вже женитися в такому віці? То ж… капець, пора білі тапки купувати, а вони… — хихикнув.
Аліна жартівливо, але з докором відповіла:
– Багато ти розумієш у таких речах! Сам, певно, теж будеш чекати 50 років, щоб оженитися, або й зовсім холостяком залишишся з таким підходом до цього.
Тридцятирічний парубок засміявся.
– Чого це? Можу хоч завтра! От організуєш класну гулянку.
– Ну-ну… Завтра не вийде, вже маю плани. Кажи на кілька місяців наперед.
– Гаразд, чекай. Збігаю, перстень куплю і зроблю тобі пропозицію. А ти вже вибереш дату, коли не зайнята, — засміявся, встав із крісла, ніби й справді зібрався в ювелірний.
Аля розгублено підняла тонкі брови. Ще два дні тому її б боляче зачепили за живе такі жарти. Розсердилася б. Та сьогодні… якось ні.
– Ей, пригальмуй, хлопче. До чого ці жарти? Данило… — встала з-за столу.
Красунчик засміявся:
– Чому жарти? А що, думаєш, в мене духу не вистачить? Ти ж знаєш, кралечко, що давно до тебе нерівно дихаю, — підморгнув.
Аліна хихикнула:
– Та ну тебе! Ти мало не до кожної спідниці нерівно дихаєш! Дань, все, пожартували, а тепер сядь і працюймо, бо в мене через пів години наступна зустріч. Їду показувати клієнтці ресторан.
Данило по-дитячому скривився. Жартівливо, ніби сильно ображаючись, надув губи, сів.
– Ех… от так завжди… Жінки… Тепер знаю, чому дехто до сімдесяти років холостяком ходить. Тільки наважився — в неї, бач, часу нема заміж вийти! Капець… Почекаємо, доки вийдемо на пенсію, як ті двоє?
Аля зітхнула.
– Це ще дожити треба, Дань. І взагалі, ти знаєш, я заміжня. Все, давай працювати.
На щастя, хлопець не продовжував тієї теми. Знає, що чоловік Аліни зник безвісти. Хоч, як і більшість знайомих, упевнений, що Ян не повернеться, та таки припинив ті жарти. Аля розклала перед ним тайм-лист, де все розписано похвилинно: що за чим має відбуватися.
– Дивися сюди. Твій вихід о 15-й, коли приїдемо в ресторан. Зустрічаєш молодят і гостей, все як зав жди… — молодик захихотів, перебив Аліну: — Молодят? Це в 75 років вони молодята? Ну, ти…
Аліна легенько стукнула його по голові папкою з паперами.
– Ей! — вигукнув.
– 78 взагалі-то. Дане, не відволікайся! Працюємо, бо потім будеш стогнати, що я чогось важливого тобі не сказала. Дивися сюди! — вказала пальчиком із гарним манікюром на якийсь текст. — Оце ти не маєш права забути! Дуже важливо коротко згадати їхню романтичну історію кохання перед першим танцем. Підготуйся, я видрукувала тобі.
Дала йому папір. Хлопець узяв той аркуш, скептично посміхається.
– Ой, Аліно… Не хвилюйся. Ти ж знаєш мене не перший день. Вішати спагетті на вуха — то моя робота і мій головний талант.
Дівчина зі сміхом покивала головою.
– Але вірити в такі байки… То хіба ти можеш… — скривився.
Аля замахнулася на нього папкою.
– Так, ану не псуй мені настрій, бо зараз ще гримну! Не вірить він, що люди можуть через роки пронести кохання… Скептик! От колись сам закохаешься, то й побачимо, як заспіваєш! Хоча… такі, як ти, мабуть, і дійсно не в стані покохати надовго… — зітхнула.
Хлопець жартівливо показав язика, скривився:
– Злючка. Не любиш ти мене…
Жінка засміялася, ворухнула бровами:
– А ти як думав?.. Не люблю спагетті… — відійшла до іншого стола, щоб узяти ще якусь папку.
Данило відкинувся в кріслі. Облизав губи, мало не пропалюючи очима дірку на жіночних формах колеги. Прицмокнув, каже задумливо:
– Аліно… А… Давно хотів тебе запитати, займаєшся якимось спортом? Дай вгадаю… Шейпінг? Чи якісь танці?
Жінка різко обернулася. Дивиться, мовчки посміхається самими очима, а потім відповіла:
– Ну звісно. Бігаю. Ти не знав?
– Справді? В парку, чи що?
– Ага. От прокидаюся зранку, добігаю до кухні. Роблю каву. Тоді добігаю до кімнати, вмикаю комп’ютер, бігаю очима по монітору, — а тоді з ентузіазмом промовила: — Так і відчуваю: біг — це моє!
Данило зареготав:
– Але ж ти… Розвела, як молодого. Я ж думав серйозно, бігаєш.
– Я й кажу серйозно.
– Та ну, Аліно…
– Що? Та добре. Пожартувала. Якщо по правді, то в мене на спорт немає ні часу, ні сил. Бігаю то на весіллях, то в офісі, ще де завгодно з клієнтами. Та ще й нерви… Все зайве згоряє. Та й гени, мабуть…
– Он як? — хлопець лукаво підморгнув. — А як же зарядка удвох? В тебе є хтось?
Аліна стрельнула сердитим поглядом, відвернулася. Зробила вигляд, що складає папки на полиці, а потім різко обернулася і випалила:
– Слухай… йшов би ти… Доки я добра, а ти цілий… Не твоє діло! Он скоро буде весілля, знову собі знайдеш якусь лялю на один вечір, як завжди.
– Та чого ти, Пашевська? Я ж… не зі зла.
– Все. Бувай. Іди вчити слова, щоб усе було гарно. — відвернулася і взяла до рук телефон, почала дзвонити комусь.
Хлопець невдоволено хмикнув, узяв той аркуш і пішов.
Ян майже до ранку сидів у страшенно незручному місці на пласкому даху триповерхівки і знімав на відео, як у подвір’я навпроти заїжджають вантажівки з румунськими номерами, як із них розвантажують невеличкі ящички. Все тіло стерпло від довгого сидіння і холоду — дарма не послухав жінку, що радила тепліше одягатися. Але незручності, холод і навіть те, що приперся сюди, покинувши обійми Алі, — то дрібниця у порівнянні з тим, яка злість пройняла, коли побачив, як під’їхав на дорогізному авто і зайшов на той склад сам господар «свята». Ілля Грач власною персоною. А з ним він… двометровий лось, що «стриже» поглядом на усі боки. Охоронець і права рука Іллі на прізвисько Кара.
Ян мало не роздушив камеру в руці, коли побачив того виродка. Холоднокровного покидька, який робить усю брудну роботу для Грача. Так зціпив зуби від злості, що мало не потріскали. Згадалося, як кошмарний сон, усе, що той звір робив із ним, і як потім бездушно посміхався, коли закидав із іще одним подібним до себе ледве притомного Яна в тісне потаємне відділення вантажівки, яка потім відвезла його аж у Румунію. В те каторжне місце, з якого дивом визволився.
За будь-яку ціну треба зібрати компромат на цю кляту сімейку та їхнього головоріза. Та й інших є немало, які помагають у «благородному» бізнесі.
Десь під ранок до Яна тихо підійшов Корній. Той здригнувся від шурхоту.
– Ти? — мимоволі перепитав, хоч уже побачив, хто йде.
– Як тут? Зняв щось цікаве? — шепотом заг оворив друг.
– Так. Можемо їхати. — відповів Ян і поволі піднявся із засідки. Запакував камеру в невелику сумку, що мав на плечі. Почали тихо спускатися по пожежних сходах. — Був сам господар. Той, що я тобі розповідав. І його вірний м’ясник, Караленко. Кара. Приїхали глянути, як розвантажують товар. Певно, вже порахували, скільки зароблять на тому непотребі. І так двічі на місяць. Уявляєш, яка каса?
– Так? Ого… Цікаво… І що будеш робити далі?
– Так би й постріляв тих виродків, аби більше нікому не калічили життя. Тільки ж… шкода, що не можна. Доведеться зібрати на них усе, що зможемо, і розкопати те вбивство, яке я тоді не встиг розрити до кінця. Якось би ще залізти в той склад, аби переконатися, що все так, як я думаю.
– Логічно…
– Так, тільки тоді заспокоюся, коли засаджу всю цю пропащу компанію і закрию до лиха ту кляту ферму смерті в Румунії. Не зможу спокійно жити, знаючи, що вони далі роблять те саме і насолоджуються безкарністю.
Друг кивнув на знак солідарності.
Підійшли до машини, яку Корній позичив Янові. Чорний «Мітсубіші Лансер» не при вертає зайвої уваги — те, що треба зараз. Сам же Корній приїхав на позашляховику «Субару Трібека»: любить він потужну техніку.
На дворі вже сіріє. Скоро зійде сонце. Ранкова прохолода бадьорить. Тихо. Місто ще спить, мало машин, а людей взагалі майже ніде не видно.
– Я з тобою, Яне, — потисли руки.
Колишній детектив посміхнувся другові, який за своє недовге життя встиг побувати в яких завгодно халепах і не боїться майже нічого. Живе як вітер: куди хоче, туди й дме; може просто зі спортивного інтересу ризикнути головою, а задля благородної справи — тим більше. Жартома каже, що йому нічого втрачати, тому й не боїться.
– Дякую. Не знаю, що б я робив без тебе. Я твій боржник, друже, — промовив Ян.
Високий чорнявий качок ледь посміхнувся, стукнув його по плечу:
– І не тільки мій. Пам’ятаєш? Та… чекай, ще нічого не зробили. От як закриємо цю «конторку», тоді й відсвяткуємо.
– Так. Я тоді, певно, нап’юся від щастя, — проказав Ян.
– Хоч уже. Я знаю підходящу хату, де можеш засісти поки що. Дуже класне місце — тихе, непомітне і близько. Тільки там треба навести трохи лад, бо жив один старий п’яниця, розвів там… кошмар. Ти ж… захочеш красуню свою туди запрошувати, так? — Корній лукаво підморгнув.
– Ну… в ідеалі так. Було б класно, бо вдома мені явно не бажано залишатися — рано чи пізно хтось побачить. А без Алі я вже не хочу, і так задовго був без неї. Хоча… не знаю, чи захоче вона.
– Он як? То не гаймо часу, поїхали, покажу хату, — бадьоро сказав Корній.
Йому хотілося більше розпитати друга про ту особливу жінку, яка йому така дорога, а ще краще побачити б її… та більше нічого не казав. Є справи більш нагальні.