Розділ 9
Друзі поїхали оглянути хату, яку запропонував Корній. Виявилося, що місце і справді дуже вигідне: недалеко від детективного агентства і від тих місць, де буває Грач, та й від квартири Аліни теж близько. Двоповерховий будинок, що колись був дуже вишуканим, тепер у занедбаному стані — як ззовні, так і всередині. Але він захований поміж якимись магазинами й установами так, що з головної вулиці зовсім непомітний. Та й сусідів немає, на другому поверсі теж ніхто не живе.
– Ого… Та тут роботи непочатий край… — зітхнув Ян, коли почав роздивлятися житло зсередини.
Дві просторі кімнати з високими стелями й вікнами, кухня, ванна, коридор. Усе захаращене купою різного непотребу — здається, попередній господар мав синдром Плюшкіна.
Але, як не дивно, у квартирі не видно і не відчувається плісняви, лише трохи пахне мишами. На стінах побляклі візерунки, які колись, мабуть, були дуже гарними і модними. Стелі оздоблені гіпсовою ліпниною, яка пожовкла й потріскала від старості. Меблів майже немає — лиш якісь пакунки, ящики, брудний матрац на підлозі та другий, спертий під стіною.
– То… чия це хата? Ти знаєш господарів? — запитав Ян Корнія, який щось роздивлявся в шухляді старезного комода: якісь папери, фото. Озирнувся до Яна і сумно зітхнув.
– Та-а… довга історія. Колись розкажу. Про господарів не думай, ніхто не потурбує. Коротше кажучи, можеш тут жити скільки треба. Якщо не боїшся мишей. Тарганів, здається, немає. Зимою в цій «клуні» холодно, сам розумієш: високі стелі, старі вікна, опалення допотопне. Але зараз, влітку, супер, не гаряче. Вода є, електрика теж. Тільки… прибрати свининець… і трохи меблів завезти. Хоча… як хочеш, можна і щось краще пошукати.
– Зрозуміло… Та ні, немає часу шукати. Якщо можна, то побуду тут. Сподіваюся, це ненадовго. Звідси буде зручно стежити і взагалі… — Ян спробував відчинити зашкарубле дерев’яне вікно, та воно не піддавалося.
– Чекай, покажу, — Корній підійшов, із силою к рутнув стару залізну ручку — вона пронизливо заскреготіла, — тоді потягнув раму на себе, і вікно з тихим скрипом відчинилося.
– От так… старе, бачиш. То краще зайвий раз не чіпати, — відчинив кватирку зверху. — Це легше. Як захочеш провітрити, краще відчиняй кватирки. Хоча… як знаєш…
– Гаразд. Тільки треба чимось прикрити ті голі вікна.
– Так, щось вигадаємо. Не знаю… жалюзі чи… подумати треба.
– Так. То… я вже можу потрохи тут обживатися. А… вночі треба, як я тобі казав, спробувати залізти в моє агентство, пошукати інформацію по останній справі, над якою я працював. Я вже позабував деякі деталі, треба знову вникнути.
– Добре, я сьогодні, мабуть, вільний, якщо не подзвонять, щоб знову кудись їхати. Пам’ятаєш код сигналізації?
– Так. Тільки не знаю, чи не змінили, і ключ у мене є.
– Не біда, можу спробувати зламати, — підморгнув Корній і запхав у велику накладну кишеню на штанах якесь фото, згорнувши його вдвоє.
– Ти й таке вмієш? — Ян підняв брови й посміхнувся.
– Ну… робота така. Я багато чого вмію. Окрім того, що ти, — невесело відповів.
Друг перепитав:
– І що ж я таке вмію? Розслідувати? Вже й не знаю… То раніше вмів, а тепер… Побачимо, чи не всі мізки мені повідбивали… — іронічно скривився.
– Так… Але я не це мав на увазі. Ти маєш й інші таланти. Але… то таке, колись потеревенимо про це, зараз ніколи, — відмахнувся, думаючи про щось своє. — Ходи покажу, як на кухні вмикати електрику, там своя система.
Пішли до великої кухні, де теж майже не було ніяких меблів — тільки якийсь старий стіл, дві тумбочки і повно різного непотребу: макулатура, пляшки… Корній показав гостю, як у старому рубильнику увімкнути електрику та як відчиняти вікно. Домовилися, що коли стемніє, підженуть вантажівку і через вікна повикидають усе зайве з квартири, а потім можна буде привезти все необхідне і влаштуватися зручніше.
Ян вирішив, що не варто далі ризикувати і ходити до рідного дому. Краще він якнайшвидше зробить усе так, щоб можна було тут жити і хоч на трохи затягувати сюди Алю. Ніколи шукати краще місце, треба швидше вивести на чисту воду Грача і його мачуху, тоді й можна буде зітхнути з полегшенням.
На хвилю уявив, як Аліна скривиться, коли зайде сюди. Вона хоч і не дуже бридлива, але звикла до чистоти і сучасного комфорту, любить красу і затишок. Чи вдасться намовити її ночувати з ним тут? Якщо купити великий, класний матрац, помити ванну… Хоча… навряд чи вона відмиється. Халепа… Не захоче вона лізти з ним у такий душ. Що ж… треба подумати…
Корній поїхав зиркнути на охоронну систему в детективному агентстві, яку треба обійти, а Ян написав Аліні, що приїде пізно, і взявся прибирати ту квартиру. Якийсь час із азартом складав увесь мотлох ближче до вікон, тягав усі ті ящики, мішки, якісь погризені мишами облізлі картини. Чхав від того пилу, який здійнявся у повітрі, так, що аж почервонів, і голова розболілася.
Хотів звільнити хоча б одну кімнату, кухню і ванну, та невдовзі знервував — сердито кинув якусь стару пластмасову лампу об кахельну підлогу, і вона розлетілась на друзки. Біль у м’язах і кістках став дуже сильним. Кляті травми… Роздирає обурення, пекуча злість на всіх тих виродків, які забрали його здоров’я. Тріщини, а може й переломи в руці і нозі зрослися абияк, ніхто їх не лікував, а що там із внутрішніми органами — то тільки Бог знає. Постійно щось десь болить. Ніби й звик уже… Але… прокляття, як же набридло! Колись залюбки тягав стокілограмові штанги в спортзалі чи переставляв меблі, міг з усім легко давати собі раду, любив ходити пішки, бігати. А тепер кожна дурниця вдається через біль. Треба буде щось із цим робити, але спершу покінчити з ворогами — доки вони його не добили.
Плюнув, сів на якийсь мішок, підпер голову. Тхне мишами, аж знудило. Голова запаморочилася. Голодний, щось би гризнути. Подзвонив Корнію, нагадав, щоб купив чогось перекусити; той сказав, що скоро приїде.
Ян згадав про Алю, тримаючи в руках телефон. Пошкодував, що немає її фотографії, захотілося помилуватися. Закрив очі, відхилився головою до стіни. Згадалося, як шоковано вчора вона роздивлялась його шрами, як ніжно торкалася понівеченого тіла, як цілував її. Та… якась вона не така, як колись. Напружена. Боїться? Чи ще не вірить? Хтозна… Може, треба було сміливіше накинутися на неї, не дати часу на роздуми? Ризиковано…
Не втримався, поліз в інтернет, знайшов повно фотографій Аліни на різних весіллях — часто вона мимоволі потрапляє в кадр. Потім зайшов на її сторінку в соцмережі. Яка ж гарнюня… Стоїть біля весільної арки в скромній діловій сукні до колін, у красивих туфельках на високих підборах. Блискучі каштанові локони заколені в елегантну зачіску. А головне — ця посмішка… Ян завжди млів, коли Аля грайливо посміхалася до нього, як вміє тільки вона: так щиро, майже по-дитячому. Але, як захоче, то за мить та посмішка може стати по-дорослому спокусливою — з бажанням, з викликом. Саме за такою її усмішкою він найбільше скучив. Хочеться, щоб знову загравала з ним, як колись. Тільки ж… чи реально це після всього, що сталося? Та ще й з таким, як він зараз? Жах… Ніколи не думав, що в 34 роки стане такою руїною.
Раптом знову згадав про Влада. Як же хочеться піти і потриматися за шию цього підлого виродка! Схилився, підпер голову руками. Невже той паскудник таки не добився Аліни? Важко повірити, він вміє закрутити голову дівчині. Але… фух… краще не думати про це, бо від самої думки, що вона могла так спокусливо посміхатися комусь іншому, можна збожеволіти.
Раніше Ян не був ревнивим, нормально сприймав той факт, що його жінка увесь час між людьми, що з нею часто хтось фліртує, і сама не раз могла пожартувати, потеревенити з яким-небудь молодиком (у неї товариська вдача). Але ніколи не дозволяла собі зайвого — це він знав напевне, бо не раз перевіряв на початку їхнього спільного життя: міг без попередження приїхати до неї на роботу чи на весілля, де працювала, і поспостерігати. Щоразу переконувався, що Аля знає межу між звичайними балачками і фліртом, тому він був спокійний. Принаймні відносно. А зараз… все змінилося. Вогнем пече від однієї думки, що вона десь там, між молодими, здоровими чоловіками — в той час, коли на ньому живого місця не лишилося. Навіть невпевнений, чи зможе задовольняти таку молоду жінку. Та й взагалі… нащо він їй тепер? Без роботи, з купою проблем.
Невдовзі прийшов Корній і почав жваво розповідати, що знає, як легко вивести з ладу сигналізацію в офісі детективного агентства, якщо код змінили. Це помогло Янові відволіктися від своїх гнітючих думок. Потім перекусили і знову взялися до роботи. Удвох пішло швидше: Корній — як той віл, сили й енергії через край, граючись, переносить такі важкі речі, що Ян лиш зітхав, дивлячись на те.
Тим часом Аліна приїхала з роботи і подзвонила до свекрухи. Так сильно хотілося потішити матір тим, що її син живий! Нестерпно прикро, що треба мовчати, коли хочеться горланити на ціле місто.
Павліна Романівна, як часто з нею буває, не в гуморі, скаржилася на проблеми з сусідами. Навіть не спитала Аліну, як у неї справи чи про новини від Яна. Тільки тепер Аля піймала себе на думці, що свекруха вже давненько не питає про сина.
– Мамо, а ви… як думаєте, Ян ще знайдеться? — навіщось запитала Аліна.
У відповідь довга пауза. Потім Романівна простогнала:
– Ой, не знаю, Аліно… Хіба ж то можливо? Якби був живий, то вже б ми знали, знайшовся б. А так… я вже й змирилася, — театрально зітхнула. — А ти хіба далі чекаєш?
– Звісно! — Аля не змогла приховати свого ентузіазму. — Я впевнена, що він повернеться і все буде добре.
– Ой, не сип сіль на рану! Годі вже, Алю, себе і мене мучити. Знаєш… коли мій перший чоловік помер, я теж плакала, думала, що іншого вже не буде. Але життя триває, не помирати ж разом із ним. Я знову заміж вийшла, і ти вийдеш. То…
Аля вражено відкрила рот. Ну звісно… Недовго ж ти, бабо, плакала — за пів року вже з іншим жила, а за три роки з третім, Ян розповідав колись. Цікаво, чи зараз сама? Аля почала підозрювати, що Павліна Романівна і тепер когось має (після смерті батька Яна минуло вже три роки, з її талантами могла б уже й знайти когось).
– Аліно, я розумію, він твій перший чоловік, то сильна прив’язаність. Але… не треба робити з нього ідеал, він був звичайною людиною. І… не думай, що без гріха, мабуть, десь щось натворив. От і…
Аля мало не випустила з рук чашку з чаєм, почувши таке. Нічого собі… Обурено сказала:
– Ви думаєте, Ян зробив щось зле? З чого ви взяли таке?!
– Ой, не починай… Гаразд, Алю, мені пора, тут сус ідка прийшла. Бувай, дорогенька.
Аліна, мов ударена, опустила руку з телефоном, не очікувала такого.
Не встигла повечеряти, як подзвонив Ян і сказав, що приїде вночі, щоб лягала спати і не чекала. Аля розхвилювалася, але більше зраділа.