Розділ 10
– Халепа… — сердито прошипів і захлопнув двері автівки.
Ян стягнув із голови капюшон і пов’язку з обличчя, нервово кинув її на передню панель джипа.
– Не думав, що Влад так постарається, ще й документи прибере.
Вони припаркувалися в темному задвірку неподалік агентства. Даремно зламали сигналізацію і систему відеоспостереження, проникли в офіс: жодних матеріалів по тій справі, над якою Ян працював перед зникненням, так і не знайшли — ні в комп’ютерах, ні на паперах.
– Ти впевнений, що то він? Нащо воно йому? — запитав друг, теж знімаючи з обличчя пов’язку, і рушив із місця.
– Думаю, він. Хто ж іще? Від мого зникнення Влад тільки в плюсі. Пригріб до рук агентство, яке ми з батьком роками будували по краплинці. Не пам’ятаю, чи розповідав тобі: мій старий залишив роботу в земельному відомстві, бо хот ів стати слідчим. Він же вчився, з самого початку мріяв працювати в поліції, але не вийшло. Потім таки взявся за те, що йому було цікавіше: починав як помічник в іншого детектива, а згодом пішов на своє. Поступово, справа за справою, здобував ім’я, довіру клієнтів. Потім я з ним почав. А Влад… На все готове, ще й…
– Що ще? — друг кинув на нього короткий погляд і знову зосередився на нічній дорозі.
– Ще й жінку мою хотів забрати, непотріб…
– Ого! — Корній підняв чорні брови. — Як знаєш? Сама щось розказала?
– Так… — Ян зціпив зуби, насупився. — Не можу дочекатися, коли піду придушити того гада. Нема гіршого, як друзі, які б’ють у спину. Від ворогів хоч чекаєш, остерігаєшся удару, а то…
– Розумію… Але… ти ж дивись, не наламай дров. Покажешся йому — хтозна-що може бути. А якщо він заодно з тим Грачем? Тоді…
– Та знаю, що не можна зараз лізти до нього. Я почекаю. Стільки чекав, то й ще потерплю. От тільки… де ж ті папери? Я завжди робив паперові копії. Якби знати: він знищив їх чи вдома, може має? Чи файли. Хоч би щось знайти.
– Хочеш вламатися до нього в хату? — підморгнув Корній.
– Не знаю… Хоча можна спробувати поки що згадати хоч щось по тій справі і вивчити все про теперішній стан агентства і працівників. Добре, що хоч це ми знайшли, — Ян покручує в руці дві флеш-карти, на які завантажили все, що змогли.
– Так. Розкажи мені більше: на чому ти тоді зупинився, що за справа була? Заодно і згадаєш трохи, може, прийде якась думка, що робити далі.
– Так. Тільки давай вже завтра. Щось я… вже ніякий зараз… — зітхнув.
Усе його тіло так нило від болю, що годі на чомусь зосередитися. Почав позіхати — їзда в машині заколисує.
– Гаразд. Втомився?
– Не те слово… Корнію, я… знаєш… почуваюся старим дідом. Усі ті травми ні на мить не дають забути про те все…
– Так, шкода… Ти ж тільки на два роки від мене старший, рано ще себе списувати.
– Ага. Побачимо… Може, ще очухаюся трохи. Я живучий, — відповів, ледве тримаючи очі розплющеними, повіки все важчі.
Відкинув голову назад, спробував подумки спланувати, що робити далі, як швидше зібрати докази проти Грачів, та голова вже категорично відмовлялася працювати.
– То куди тебе підкинути? У нову криївку чи до милої? — ледь всміхнувся друг.
– Давай додому. Завтра закінчимо на тій квартирі, трохи щось завеземо, щоб можна було більш-менш по-людськи там ночувати. А зараз…
– Добре, — Корній повернув на вуличку, що веде до квартири Яна і Аліни.
Жінка ворухнулася, розкинула руки, солодко посміхнулась, пригадуючи дуже милий сон, що приснився цієї ночі. Раптом здалося, що біля неї хтось є, — давно забуте відчуття. Різко розплющила очі — вже ранок. Повернулася на бік: Ян лежить поруч, опершись на лікоть, мило посміхається.
– Ти? — сіла, підсунувши на себе ковдру, розгубилася.
– Ага… — лукаво підморгнув. — Сподіваюся, ти не будеш зараз сваритися і виганяти мене? Я не витримав. Ти так міцно спала… А я… не хотілося розстеляти постіль на дивані. І…
Аля ніяково посміхнулась, пригладила своє волосся:
– Так і скажи, що хотів спати зі мною. Не треба нічого вигадувати.
Ян стримано засміявся:
– Дякую. Ти полегшила мені задачу.
Вигляд у нього кепський — дуже втомлений, навіть виснажений, ніби й не спав зовсім. Але очі сяють якоюсь внутрішньою радістю, надією. Аліна не змогла не пройнятися співчуттям, ніжністю до цього чоловіка.
– Знаєш… я думала, то мені сниться, що… мене обіймають такі теплі долоні, погладжують… То був найприємніший сон за два роки, не хотілося прокидатися, — посміхається, несміливо поглядаючи на чоловіка в білій футболці, що теж сів, оперся на м’яке узголів’я ліжка.
– То був не сон, — прошепотів.
Підсунувся ближче до неї, взяв за руку, погладжує долоню, вище. Аля не заперечує, але почала хвилюватися: що зараз буде? Якось… важко збагнути, що він знову поруч, не віриться.
– Ходи до мене, Алю, — хрипко промовив.
Обійняв за талію, притягнув до себе, почав цілувати в щічку, вушко, шийку, важко дихає. Аля ледь здригнулася від дотику його бороди — незвично. Почав блукати гарячими долонями по ніжному тілі, яке приховане за тонкою сорочкою. Аліна примружила очі і завмерла, лиш серце швидко стрибає в грудях. Стало важко дихати. Ох… як же приємно… Як скучила за цими руками… Але…