Чиє весілля?
Розділ 5
Будильник ніяк не міг розбудити свою господиню в той ранок. Десь після третього сигналу Аліна зірвалася, сіла на ліжку. Намагається збагнути, що за день сьогодні і що за дивний сон їй снився. Про Яна. Чи не сон? Зіскочила з ліжка і почала ходити по квартирі. Заглядати кругом, шукаючи чоловіка чи хоч щось, аби переконатися, що то був не сон. Жах… Нічого. Жодних слідів. Взялася за голову. Сіла на дивані у вітальні. Невже то приснилося? Ні… Вона ще не зовсім збожеволіла, аби не відрізняти сон від реальності. І не п’яна вчора була. Бо ж твердо дотримується правила, яке вже давно встановила сама собі: ніякого алкоголю на роботі. Надто багато відповідальності. Та й за кермом переважно. Нема коли пити.
Взяла телефон. Ой, вже майже дев’ята. Треба бігти на зустріч із клієнткою. Але таки позаглядала ще по квартирі. Знайшла мокрий рушник, яким явно не вона користувалася, і помітила, що нема того одягу Яна, про який пам’ятала «зі сну». Таки був.
Господи… Її чоловік таки повернувся. Живий, здоровий. Хоча… друге під сумнівом. Якийсь він дивний. Руки тремтять, блідий, схуд, голос хрипкуватий, око сіпається. Ввесь якийсь… Може, від хвилювання? Хтозна… Та головне, хоч щось вона тепер знає. Що не вдова. Тільки ж… чомусь від цього не дуже легше. Що тепер з ними буде? А якщо все, що Ян говорив про бандитів і полон, — правда? Тоді… краще б уже він жив з коханкою ввесь той час. Чи не краще? О, люди… Вже нічого не зрозуміти.
Чому пішов? Навіть не попрощався. Ех… Жінка важко зітхнула і почала швидко збиратися на роботу. Сьогодні важлива клієнтка. У наступну суботу має бути дуже незвичне весілля. Такої зворушливої пари Аля ще не бачила. Хочеться, щоб свято пройшло якнайкраще. Продумати кожну деталь, запобігти будь-яким неприємностям. Щоб усе як треба. Хоча вона щоразу намагається, щоб так було. Але… Цим людям особливо хочеться догодити. Хай таке довгождане свято буде справді чудовим.
Часу вже мало, тому треба зосередитися. Тільки… як?
Перед виходом із дому пішла взяти гроші. Треба після роботи заїхати в магазин. Що?! Де більшість готівки?! Жінка шоковано опустила руки. Серце завмерло. Не може бути… Ян? Здуріти можна… І як це розуміти?
Почала нервово перевіряти все в шафі. Збагнула, що він ще дещо забрав. Та хай. Його речі, логічно. Але гроші? Після того, як навіть не запитав, як і за що ти жила ввесь той час? Як сама давала з усім раду? Жах… І чого дурна не змінила код до тієї шухляди? Казав же колись Ян, треба регулярно змінювати усі паролі. До карток, сейфів. Не послухала… От тобі й маєш…
Не витримала, знову сіла і розплакалася. Та що ж за божевілля? Дочекалася коханого, називається…
Телефонний дзвінок повернув до тями. Валя, троюрідна сестра, колега і подруга, не дала довго впиватися своїм болем. Довелося швидко узяти себе в руки. Постаралася зробити якомога бадьоріший голос. Привіталася. Дівчина защебетала:
– Привіт, красунечко! Ти що там? Вже в дорозі? Давай швидше, бо пані Євгенія вже тебе чекає. Прийшла трошки раніше. Має певні побажання щодо музичних композицій. Ти ж розумієш, цього разу потрібні більш… так скажемо, класичні, старіші композиції. Поговориш з Максом, чи мені цим зайнятися?
– А-а-а… Так, давай. Займися цим. Я скоро буду. Запропонуй пані Саченко кави.
– Гаразд. Побачимося.
Аліна швидко зібралася і побігла.
Робочий день затягнув. Зустрічі, консультації, обдзвони. Коли під вечір ще зателефонував Пашка, Аля вже не мала сили з ним панькатися. Втома і недоспана ніч давалися взнаки. І хтозна-котра за рахунком кава не помагала.
– Що цього разу? — різко запитала жінка, тримаючи телефон плечем і одночасно відчиняючи дверцята авто.
– І тобі привіт, сестричко, — невесело проказав хлопець. — Чого така сердита?
– Нічого. Просто втомлена. Ти як? — сіла в машину, кинула сумочку на пасажирське сидіння і пристебнула ремінь безпеки.
– Я… Як завжди. Нічого такого… — протягнув молодший брат.
– Ага… Та кажи вже, що знову? Ти ж хіба дзвониш, коли все нормально? — нервозність ще більше почала наростати.
– Ну чого так одразу? Дзвоню. Хіба ні?
– Тільки коли щось треба. Давай дивитися правді в очі, Пашко. Ти згадуєш про мене, коли треба грошей чи відіспатися після п’янки, щоб мама не бачила.
– Яка ж ти злючка сьогодні… — пробубнів молодик.
Аля повернула ключ запалювання і перевела важіль на драйв. Почувся рівний звук двигуна рідної автівки. Розглянулася по боках, чи вільна дорога. Треба прощатися, бо розмовляти за кермом небезпечно. І без того голова гуде. Хоч би заїхати нормально.
– Давай так, Паш, я подзвоню тобі через годинку. Ще заїду в магазин, а тоді спокійно поговоримо, коли буду дома.
– Добре, мала. Я заскочу до тебе, — звична фраза брата цього разу прозвучала по-іншому.
Згадала, що він має ключ від квартири. Це недобре… Якщо раптом Ян знову намалюється. Нема чого братові бачити, як вона трісне того блудного чимось важким. А саме це вона надумала зробити, коли той безсовісний знову прийде.
– Слухай, Павло… Зайди. Але… не забудь ключ від моєї квартири. Мені він потрібен.
– Що?! Хочеш забрати?
– Так. Вибач, але… так буде краще.
– Чого це?! Невже я тебе так дістав!? — обурився хлопець.
– Та… просто я… У мене, можливо, подруга буде ночувати. Деколи… А вона… дівчина сором’язлива. Не оцінить таких сюрпризів, коли ні сіло ні пало в квартиру заходить 24-річний парубок, та ще й нетверезий, — на ходу зметикувала, пригадуючи, як бувало. Хоча то не така вже й брехня. Валя справді просилася переночувати недавно. У неї були проблеми.
– Ох… дівки… — простогнав Павло.
– Все, бувай, — вимкнула телефон, кинула в сумочку і відпустила педаль гальма.
Машина повільно покотилася. Аліна розглянулася по боках, натиснула на газ і виїхала на дорогу.
Понеділок завжди важкий, якщо неділя робоча. А в професії весільного консультанта вона майже завжди робоча. Хіба що взимку буває менше весіль — тоді можна відпочити. А літо — гаряча пора.
Заскочила ще у магазин сантехніки. Купила новий сифон на кухню. Старий вже зовсім нікуди не годиться. Протікає. Пашка пробував ремонтувати, сказав, що зірвалася різьба. Треба новий. Залишилося тільки знайти майстра, який його приєднає. Ех… Як було добре, коли був чоловік! Не потрібно було перейматися такими справами. Ян багато чого вмів робити сам, а що не міг чи не мав часу — шукав спеціалістів. А тепер…
Чи, може, все ще буде, як колись? Вони зможуть вигребтися з того бруду, навчитися знову довіряти своїй половинці? Спокійно жити, підтримувати і надихати одне одного? Хтозна… Надія помирає останньою.
Думки про побутові і сімейні проблеми перервав робочий дзвінок. Піднімаючись по сходах, Аліна бадьоро привіталася, заговорила:
– Так, Вероніко. Звісно, я пам’ятаю, що завтра маю показати вам ресторан, де буде ваше весілля, — відповіла клієнтці.
Та почала запитувати ще про оформлення залу.
– Так, не хвилюйтеся, ті декоратори — дуже старанні дівчата. Ми з ними давно працюємо. Так що все буде «на висоті», не сумнівайтеся. Я особисто проконтролюю, щоб були саме ті квіти, які ви обрали, і все інше. Добре. Дякую. До завтра.
Підійшла до квартири, відчинила двері, увійшла до середини. Наче нікого. Все спокійно.
Тільки встигла помити руки, переодягнутися в легкі шортики і майку, зв’язати волосся в хвіст, як прийшов Пашка. Посадила високого симпатичного парубка на кухні, почала готувати вечерю. Піймала себе на думці, що сьогодні їй хочеться зробити щось смачненьке, як давно вже не хотілося. Швидко обсипала приправами невеликий шматок м’яса, який щойно купила в поблизькому магазині, і поставила у духовку для запікання. Перед тим відрізала від нього трошки і посмажила на сковороді із зеленню і спеціями. А ще зробила салат зі свіжих огірків, помідорів і шпинату. Полила улюбленою заправкою Яна: лимонний сік, олія, сіль, цукор і часник. Він любить часничок.
– Ого! Ти сьогодні в ударі, — здивовано промовив брат, облизуючись від неймовірно апетитного запаху смаженого м’яса, що наповнив усю квартиру. — Давненько ти мене так не балувала. Щось святкуємо? То давай ще й налий чогось міцнішого.
Аліна розгублено глянула на брата:
– Та-а… Вигідний договір підписала. Велике і дороге весілля буде, — викрутилася.
Хоч договір і справді підписала, та це не дуже радує. В ту мить збагнула, що робить. О, люди… Так і видати можна, що чоловік повернувся. Зовсім забула, який дивний це може мати вигляд після того, як стільки часу майже не готувала нічого такого. Навіть коли приходив Пашка чи ще хтось із близьких, купувала щось готове, робила салат, максимум могла посмажити картоплі. Відколи Ян зник, їй зовсім не було настрою готувати. Задля себе геть не треба було, бо майже цілими днями на роботі. Обходилася чимось простим. А часто ходить у кафе чи ресторан із колегами або клієнтами. А зараз… навіть не задумуючись, взялася до кухні. Руки наче самі роблять.
А може, просто хотіла зайняти себе чимось, щоб менше розмовляти з братом? Правди сказати не можна, а брехати не хочеться. Тож розгорнула бурхливу діяльність на кухні, а тим часом розпитувала Пашку про що-небудь із його життя. Дізналася, що він знову отримав попередження від шефа про звільнення. Не з’явився на роботу після п’янки, от і…
– Я б теж тебе вигнала, чесне слово! — випалила відверто молодшому на чотири роки братові. — Ну що за дитячий садок, Паш? Ти ж водій, люди чекають товар, а він спить, бачте… Голова йому болить, — скептично протягнула, взявшись за чоло. — Дивися мені, братець! Як залишишся знову без роботи, не пошкодую! Досить! Не маленький уже! Можна ж пити з друзями у вихідні. І в міру, щоб не бути потім як побитий. Невже так важко?
– Не починай, Аліно, — відмахнувся Павло.
Не любить він слухати нотації. Звісно… А хто ж любить?
– Гаразд, дорогенький, не будемо про погане, — жінка нарешті сіла і видихнула з полегшенням, теж взялася вечеряти з братом. — Давай їж і… гуляй, бо я втомлена, спати хочу, — сказала перше, що прийшло в голову, аби лиш не затримувався, бо ж Ян, напевно, прийде.
Жінка глянула на гарно сервірований стіл. Сама з себе здивувалася. О, люди… Додуматися до такого… Вона навіть не планувала, а взялася готувати улюблену їжу чоловіка. Навіть після того, що він зробив. Ну як це називається?