Чиє весілля?
Розділ 4
Доки Ян був у ванній, Аліна ходила туди-сюди по кухні. Намагалася накрити стіл, щоб нагодувати пропажу. Та насправді в неї виходили безцільні маятникові рухи. Думки плуталися, тіло — ніби п'яне. Не могла збагнути, для чого відкрила холодильник або чи має улюблений чай Яна. Ускладнювало завдання й те, що він сказав не вмикати світла, хоч жалюзі й опущені, а лиш по необхідності присвічувати собі ліхтариком, що в телефоні.
Невдовзі почула, що чоловік пішов у спальню. Вийшла в коридор. Згадала про свою сумку. Згадала, що має якісь смаколики з весілля. Це один із плюсів її професії: частенько можна щось перехопити на банкеті, та ще й і з собою, буває, дадуть.
Витягла із сумки невеличку упаковку з весільними солодощами. Почала викладати на тарілку, присвічуючи телефоном.
– Ти навіть нагодуєш блудного сина? — почула за спиною тихий голос Яна.
Озирнулась. Частково спрямувала світло на чоловіка. Він одягнувся в свою спортивну кофтинку з капюшоном і джинси. Пахне вже краще. Відросле волосся зачесав назад. Але бороду не зголив. А шкода… Якось вона геть збиває з пантелику. Наче не той чоловік. Ніяково посміхнулась:
– Якщо будеш чемний.
Знаючи смаки чоловіка, пошкодувала, що не має того, що він любить. Поставила на стіл чашку чаю і нарізаний сир, помідори, хліб і якийсь соус. Собі взяла води.
– Сідай, — запросила чоловіка за стіл. — Вибач, ніякого супу чи м’яса не маю. Я тепер рідко готую. Нема для кого.
Він сів, але дивиться не на їжу, а на неї. Аля поклала телефон так, що він світить у протилежний від них бік. Атмосфера вийшла б дуже романтична, якби не одне «але».
– Дякую, Алю.
Чоловік несміливо потягнувся тремтячою рукою до її долоні, що лежить на столі. Уважно дивиться на жінку. Тихо промовив:
– Золотко, як я скучив, не уявляєш…
Жінка розгублено відсмикнула свою руку. Встала з-за столу, відвернулася спиною, оперлася на стільницу. Але якимись внутрішніми очима все одно відчувала уважний погляд чоловіка на собі. Від цього ставало дуже ніяково. Горечко… Невже вони стали чужими? Чому почувається так, ніби сидить серед ночі в темряві з незнайомцем? Хто цей чоловік? Чомусь здається, що це зовсім не той Ян, якого вона знала дев’ять років. Неможливо пояснити, але жіноче серце відчуває тривогу.
Мільйони разів уявляла, як зустрінуться після довгої розлуки. Як беззастережно впаде в обійми коханого. А тепер… повний хаос у думках.
– Алю, сядь, не бійся. Я не зроблю тобі зла більшого, ніж уже зробив. Принаймні… постараюся, — глухо промовив чоловік.
Жінка зусиллям волі опанувала себе. Обернулася обличчям до чоловіка. З гіркотою, стримуючи сльози, запитала:
– Невже ти не міг хоч якось дати мені знати, що живий? Хоч одне слово?.. Щоб я… Прокляття, Яне, я майже два роки не знала, вдова я чи покинута! І як з цим жити далі, що казати людям. А мене, повір, часто запитують. Робота така.
Чоловік відповів:
– Я писав тобі! Ти хіба не отримувала мого повідомлення? Десь через тиждень після зникнення я писав тобі на месенджер із чужого номера. Від Івана Івановича. Ти ж знаєш, що мав такий акаунт. Чи ти не зрозуміла, що то від мене? Я не міг писати прямо, але… думав, ти зрозумієш…
– Що?! Яке ще повідомлення? Я нічого такого не отримувала. Що ти писав?
– Я написав так, як колись ми домовлялися: розслідування називати пошуком грибів, а бандитів — великими грибами. Забула?
– Почекай… — напружила пам’ять, та все одно нічого такого не могла згадати.
– Алю, я писав тобі, що пішов до лісу, а знайшов таку велику поляну з грибами, що повернуся нескоро.
– Справді? Нічого не розумію… Я не отримувала такого… — важко видихнула. Провела рукою по каштановому волоссю до плечей.
– Не може бути. Я точно відправляв. Коли ще був в Україні. А потім… зрозумій… Там не те що інтернетом користуватися неможливо було… А хоч би не здохнути в тому… таборі виживання, — холоднокровно промовив.
Його руки неспокійно блукають. Око якось дивно сіпається. Жінка зітхнула. Страшно уявити, що він пережив, якщо таки каже правду. Рабство, знущання? Жах… Вона постаралася не зосереджуватися на цих думках. Надто вони лякають. Навіть бойовиків чи фільмів про знущання над рабами ніколи не могла дивитися. Не те що в реальності таке.
– Алю, я…
– Краще поїж спершу. А там видно буде, — обірвала чоловіка на півслові.
Він зітхнув:
– Що ж… Як скажеш… — почав їсти.
Вона попила і пішла у ванну. Довго сиділа, поливала себе водою в надії, що хоч трохи розвидниться в голові. У ванній немає вікон, тому можна увімкнути світло. Хоч тут…
– Алю, ти жива там? — Ян не дочекався, постукав у двері.
Жінка чомусь затремтіла. Мороз пішов по тілу. Від чого? Хтозна. Згадалося, як колись вони милися тут разом. І не лише милися… Міцно стиснула очі, намагаючись прогнати ті яскраві спогади, що зовсім зараз недоречні. Чомусь перевірила очима, чи закриті двері на замок. Стало якось страшно, якщо він зайде. Дожилася…
– Так. Я зараз вийду, — гукнула.
– Добре. Бо я вже подумав, що ти знову вимкнулася, не дай Боже.
– Ні. Все нормально, — якщо так можна сказати у їхній ситуації.
Одягла нічну сорочку, замоталася в махровий халат і вийшла. Ян сидить на підлозі у спальні. Щось дивиться в її телефоні.
– Що ти там шукаєш? — різко забрала свій апарат. Пішла, сіла на ліжку.
– Вибач. Я просто хотів знайти те повідомлення, яке відправляв тобі. Але воно видалене.
– Що? Не може бути!
– Сама глянь, — глухо промовив чоловік.
Аліна почала шукати. І справді. Хтось видалив повідомлення від того номера, про який казав Ян. Вражено вигукнула:
– Та що ж це таке?! Хто це зробив?!
Чоловік підійшов, сів біля неї:
– Не знаю. Але треба дізнатися.
– Х-у-у-х… Уявлення не маю. Я часто між людьми. Міг хто завгодно. Я не блокую телефон, ти знаєш. Воно мене дратує, те постійне розблокування.
– Так. Знаю… — чоловік розглядає Аліну, що згортає мокре волосся на бік. Ніяково посміхнувся. Несподівано перейшов на іншу тему: — Алюсь… А ти не змінилася. Така ж красуня, як була.
Несміливо торкнувся її коліна в халаті. Вона мимоволі відсунулася.
– Дякую… А ти змінився. Дуже. Якщо чесно… В тобі з’явилося щось таке… Знаєш, я… — затнулася.
Не посміла вимовити вголос, що боїться його. В ньому з’явилося щось таке, що насторожує, лякає. У міміці, голосі, жестах. Щось незвичне, строге. Ще й ця неохайна борода…
Чоловік сумно посміхнувся:
– Так… Мені дуже шкода, Алю, але твоя правда. Того чоловіка, з яким ти прожила роки, більше немає. Але є інший Ян Пашевський. В чомусь гірший, а в чомусь, може, й кращий. Не знаю. Побачимо… Якщо виживу…
Аліна стиснула губи, намагаючись стримати хвилювання, яке розгоряється всередині. З кожною годиною вона, здається, починає більше вірити в те, що з Яном дійсно сталася біда і він не хотів її покидати. Та як би не було, вона й близько не могла уявити в той момент, як жити далі. Чи зможуть вони знову стати сім’єю?
– Яне… Що збираєшся робити? Ти ж не можеш вічно ховатися.
– Так. Тому мушу знайти спосіб нейтралізувати тих виродків, які зіпсували мені життя. І не лише мені.
– І як ти це зробиш?
– Є деякі думки. Головне зараз — не попастися їм. Вони думають, що я загинув, і краще б і далі так думали. Інакше… — тоді взяв Аліну за руки і чітко, але тихо промовив: — Тому прошу тебе, поможи мені.
– Як? — схвильовано запитала.
– Головне — збережи в таємниці те, що я повернувся. І дозволь мені бувати тут, у цій квартирі, доки я не знайду іншого місця, щоб залягти на дно.
– Та… добре… Але ж… — жінка зовсім розгубилася. — Як же твоя мама? Їй теж не казати? Вона ж переживає. Та й… брат. Усі інші.
– Їй особливо! Прошу тебе. Нічого нікому. Інакше біда нам обом.
Стиснув шорсткими руками її долоні. Це ще більше схвилювало і знову нагадало Алі, що чоловік змінився. Раніше в нього були гладенькі долоні. Детектив усе-таки, а не тракторист.
– Що ж… Хай так. Я мовчатиму. Але це не означає, що вірю кожному твоєму слову.
– Я розумію. З часом ти переконаєшся. Але зараз не можу розповісти тобі більше. Пробач, що налякав тебе сьогодні і взагалі що втягую в це страхіття. Але я не витримав. Страшенно хотів побачити тебе.
Підсів ближче до неї. Погладжує руку. Від цього в жінки почали прокидатися особливі почуття. Трепет.
– Золотко, головне, не бійся мене. Хоч я змінився, але не настільки, щоб забути, як нам було добре разом. Всі ці жахливі місяці, роки, доки я був у тому божевільному місці, знаєш, що не давало мені зовсім з’їхати з глузду і здатися?
Аліна знизала плечима.
– Ти…
Помовчав трохи. Потім хрипко продовжив:
– Знаєш… Був час, коли я зовсім не хотів жити. Втратив надію. Але якось почав згадувати, як ти не раз казала, що в найгірших ситуаціях завжди молишся і це помагає. Я, ти знаєш, не дуже вірив у щось таке, але втрачати було нічого, мене долав відчай, тож я почав просити в Бога сили, розуміння, що робити. Пообіцяв, що коли Він допоможе мені вижити і побачити тебе, я до кінця життя старатимуся бути хорошою людиною і помагати тим, хто в біді.
Жінка здивовано крутнула головою. Раніше він не дуже цікавився духовними речами.
– Алю, ти не повіриш, але Він почув мене! — емоційно промовив Ян. — Не знаю, може, це збіг, але після того мені полегшало. Почав трохи інакше дивитися на свою ситуацію. А потім не минуло й двох місяців, як я побачив Корнія. То було майже диво, що він приїхав саме туди. Мені вдалося поговорити з ним і зрештою вирватися з того… Не вірю, що є якесь загробне місце вогню, але те, де я був… То справжнє пекло!
Аля ловила кожне слово, не перестаючи дивуватися.
– Моя хороша, я постійно думав про тебе, згадував, мріяв, що знову будемо разом. Що знову буду засинати, тримаючи в обіймах тебе, а не… — замовк.
Жінка скривилася, сприйняла це по-своєму. Насупилася:
– А не кого? — чоловік мовчить, вагається, чи казати далі. Аліна продовжила: — Яне, якщо в тебе була інша жінка чи жінки… Краще скажи мені чесно. Бо якщо це вилізе пізніше, буде ще гірше. Прошу, не приховуй від мене. Я маю право це знати. Якщо було, я зрозумію…
– Ні, Алю. Хочеш — вір, а хочеш — ні, але я не мав там іншої жіночки. Не до того було.
– То про що казав? З ким, обіймаючись, ти спав?
– Краще тобі не знати. Але це не жінка, повір.
– Нічого не розумію. Ти ще гірше мене лякаєш. Хто? З ким ти був? — схвильовано запитала. В голову почали лізти різні дурниці.
– З автоматом. Розумієш? — сухо випалив Ян після довгої паузи.
Аліна жахнулася:
– Ні… — відсунулася від нього. — Яне… Ти ж… Тільки не кажи, що ти… стріляв у людей.
– Не скажу. Все, заспокойся, Алю. От бачиш, я ж говорив: краще тобі не знати. Не бійся. Просто ми дещо охороняли і мусили носити зброю. В мене не було вибору.
Жінка важко зітхнула. Закрила очі. Вони мовчали якийсь час. Хоч обом так багато хотілося сказати, та не могли. І в кожного на те свої причини.
– Я лягаю спати. Важкий був день. Вранці на роботу. Залишилося геть мало часу для сну, — врешті проказала Аліна, не знаючи, про що говорити далі з чоловіком, якого не бачила так довго. Та й самопочуття, якщо чесно, було далеко не найкраще. «Відтанцювала» два весілля за два дні. Втома просто-таки звалювала в лежаче положення.
– Гаразд… Я ляжу на дивані, — сумно промовив чоловік і одразу вийшов зі спальні.