«Читання — це безшумна втеча від буденності»

    Чиє весілля?

     Розділ 3

 Ян ледь чутно вилаявся, а тоді пробурмотів:
— Красунчик, ти Яне... Налякав жінку до втрати свідомості. Молодець...
Притримуючи Аліну однією рукою, акуратно стягнув зі струнких ніжок сріблясті босоніжки на високих підборах. Підхопив її на руки і поніс у спальню.
 
Серце гатить, як навіжене. Так страшно увійти в ту кімнату, де колись були такі щасливі. А раптом там інший чоловік чи принаймні його речі? Що тоді? Ех… Краще не думати зараз про це. Є проблеми і серйозніші.
 
Увійшов, клацнув вмикач маленької лампи. Руки не забули, де він. Поклав Аліну на широке ліжко. Якийсь час просто розглядав її, сидячи поруч. Дівчина не відкриває очей. На блідих щічках блистять сльозинки. Важко зітхнув. Трясця… І чого все так паскудно?
 
Так сильно захотілося поцілувати це вродливе личко, випити ті сльози і знову побачити її щасливу посмішку. Таку особливу. Він не забув, як вперше побачив її, і з тої пори вже не зміг не думати про цю милу дівчину. Відтоді минуло чимало років, а спогади такі живі, наче то було вчора. Схилився, ледь торкнувся губами її обличчя під оком. Облизав солонуваті сльози, що залишилися на його устах. Аромат її парфумів нестримно вабить. Всередині здіймається ураган почуттів. Ні… Не час розкисати. Не можна втрачати голову. Прикрив дівчину покривалом і підвівся з ліжка.
 
Опустив жалюзі на вікні. Уважно роззирнувся по знайомій кімнаті. Хм… А тут майже нічого не змінилося за майже два роки його відсутності. Жодних слідів іншого чоловіка. А на стіні навпроти ліжка, як і тоді, красується їхнє з Аліною фото, яке зробили в день одруження. Хоч вони не у весільному вбранні і не біля розкішного лімузина, та сяють від щастя.
 
Чоловік міцно зціпив зуби, аби не завити від болю. Прокляття… Треба ж було так усе зіпсувати…
 
Знову глянув на дружину. Потім тихо відсунув дверцята шафи-купе. Меткий погляд швидко знайшов знайомі речі. Не може бути… Вона не викинула його одяг. Усе, як завжди, акуратно поскладане на поличках і розвішане на вішаках. У шухляді — його дрібнички. Взяв свій ручний годинник і срібну запальничку, яку колись давно подарував друг. Не побачив жодних чоловічих речей, які б не були його. Клас… Вражено видихнув. Крутнув головою.
 
Знову озирнувся на Аліну. Спить. Тоді якомога тихіше відкрив шухляду, де сподівався знайти готівку. Супер… Усе, як колись. Документи і гроші тут. Щоправда, грошей не так багато, як бувало раніше, але добре, хоч щось. Залишив кілька тисяч, а решту запхав собі у кишеню старого піджака.
 
Аліна ворухнула головою. Чоловік поспішив до неї. Сів на ліжку, взяв її за руку. Яка ж холодна… Підніс до уст, похукав на маленьку долоньку, поцілував.
 
– Аліно, прокидайся, — неголосно сказав.
 
Погладив тильною стороною пальців її скроню. Жінка привідкрила очі. Потім знову заплющила. Ян пішов на кухню, щоб принести їй води. Світла не вмикав. Тут теж, здається, майже нічого не змінилося. Можна навпомацки знайти все, що треба. Приніс склянку води. Знову заговорив до жінки. Вона нарешті отямилася. Розгублено поглянула на нього. А за мить різко сіла на ліжку.
 
– Яне? Ти не приснився мені? — запитала, намагаючись роздивитися чоловіка поруч.
 
– Випий водички.
 
Простягнув їй склянку. Аліна взяла. Залпом випила всю воду. Ще якусь мить вони дивилися одне на одного, вагаючись, з чого почати розмову.
 
– Яне… Таки живий? Господи… — нарешті витиснула з себе жінка і знову мало не заплакала.
 
Але чоловік не дав їй. Рвучко захопив у міцні обійми і почав тихо, але дуже схвильовано говорити:
 
– Так, моя хороша. Я живий! Хоч, якщо чесно, вже і не вірив, що залишуся жити. Я потрапив у таку халепу, що годі й розповісти. Моє золотко, повір, я не хотів покидати тебе. Прошу, вибач, що так усе зіпсував. Я…
 
– То де ти був так довго? — відхилилася і врешті задала питання, яке мучило.
 
– Я… Це довга історія. Неможливо пояснити у двох реченнях. Алюсь, я пізніше все тобі розповім. Обіцяю. А зараз, будь ласка, послухай…
 
– Де ти був?! — зі сльозами на очах голосно запитала жінка і відштовхнула від себе його руки.
 
– Алю… Прошу тебе…
 
– Тільки правду, Яне! Щоб тобі! Я майже два роки шукаю тебе, як дурна! Ходжу по поліціях, детективах, хтозна де. Ти ніби під землю провалився, ніхто нічого не знає! Всі очі виплакала! Я навіть у морзі два рази була! Мені сказали, що знайшли когось схожого на тебе! Уявляєш, що я пережила?! І це ще не найгірше… А ти з’являєшся як ні в чому не бувало і навіть не хочеш нічого пояснити? Чудово!
 
– Тихо, не кричи! Хтось почує, — чоловік спробував втихомирити Аліну.
 
Та це не так просто. Емоції, що назбиралися за два роки, не бажали сидіти тихо. Жінка мусила дати їм волю, аби не вибухнути.
 
– І що?! Хай чують! Яне, мені казали, що ти жив десь на півдні України з якоюсь жінкою і дитиною. А потім переїхав невідомо куди. То це правда?! Тому не хочеш нічого розповідати? А я, дурепа, не хотіла вірити… — жінка зіскочила з ліжка, але не побігла нікуди. Безсило опустилася на килим і знову заридала.
 
– Ні! Нічого подібного! — різко проказав.
 
Сів біля жінки на підлозі, взяв її за руки і почав розповідати:
 
– Алюсь, я не зраджував тобі, клянуся. Причина зовсім в іншому. Ти знаєш, я розслідував різні справи і наткнувся на один серйозний злочин. Там виявилися задіяні дуже круті посадовці і бізнесмени, яким було що втрачати. Вони спробували підкупити мене, щоб зам’яти ту справу. Але я не зміг… — голос чоловіка тремтить, схвильований, як ніколи.
 
Аля підняла на нього уважний погляд. Дивно… Ян завжди був дуже стриманий, врівноважений. За це жартома називала його залізякою. А сьогодні…
 
– Алюсю, повір, я б ніколи не покинув тебе з власної волі. Мене заманили в пастку. А потім…
 
– Що потім?
 
– Хотіли вбити, але згодом викрали і завезли в таке забите місце, з якого не було шансів втекти. Можна сказати, я був рабом увесь цей час.
 
– Що?! Як це — рабом? — здивовано запитала.
 
Чоловік важко видихнув, опустив голову. Трохи помовчав. А тоді глухо проказав:
 
– Так… Охоронцем, сторожовим псом за воду і їжу… — жінка вражено видихнула, крутнула головою.
 
– Тобто тебе тримали там… як полоненого чи що? Де?
 
– Алю, я розповім тобі дещо. Але знай: про це не може знати жодна жива душа. Чула?
 
Жінка розгублено кивнула.
 
– Я був у Румунії. Там така глушина, що капець… Тобі й не снилося.
 
– О люди…
 
– Так…
 
Жінка уважно дивиться. Видно, бореться з сумнівами. Забрала свої долоні від нього.
 
– То як ти звільнився звідти, якщо все так серйозно? Тебе відпустили?
 
– Ні. Звідти не звільняють. Хіба що вперед ногами, — важко зітхнув.
 
Продовжив розповідь, яка все більше дивувала Аліну:
 
– Послухай… Я і досі був би там, якби не один щасливий збіг обставин.
 
Дівчина запитально підняла брови.
 
– Приблизно тиждень тому до того місця, де я був, приїхав один українець. Він уже давно працює то в одній, то в іншій країні як найманець, охоронець, виконує різні спецзавдання. Колись ми разом вчилися. Випадково побачилися. Він допоміг мені вибратися.
 
– Он як? Просто поміг? Ті бандити віддали йому тебе на поруки чи що? — явно не вірить. Ех…
 
– Алю, я не можу зараз розповісти тобі усе. Це довга історія і не для дівчачих вух. Непросто. Повір. Він ризикував життям, щоб витягти мене. І не тільки він. Тож… — замовк.
 
Аліна підперла голову руками. Явно думає, що робити.
 
– Ти не віриш мені, так? — важко зітхнув.
 
Встав, відійшов на кілька кроків.
 
– А ти б повірив у таке? — сумно відповіла.
 
Чоловік мовчить.
 
– Ти ж розумієш, що версія, де ти з іншою жінкою, звучить куди більш правдоподібно?
 
– Не знаю… — озирнувся. Сумно дивиться на Алю. — Що ж… Я не можу змусити тебе повірити і прийняти мене назад у своє життя. Прошу тільки: не кажи нікому, що бачила мене сьогодні. Це небезпечно. Нас обох уб’ють. І… Дозволь хоч помитися і переночувати тут.
 
Аліна хмикнула, вражено крутнула головою.
 
– Чудово…