Чиє весілля?
Розділ 1
– Добрий день. Весільне агентство «Мрія»? — бадьоро запитує тоненький дівчачий голосок.
– Так. Аліна Пашевська, чим можу допомогти?
Увімкнула сигналізацію, «Тойота Яріс» пропікала і моргнула фарами. Власниця відвернулася і попрямувала до входу у солідну контору. Над дверима виблискує на сонечку до болю знайомий напис великими сріблястими літерами: «Детективне агентство». Уже майже два роки жінка намагається не дати згаснути тій іскорці надії, що жевріє десь глибоко в серці. На роботу поліції давно махнула рукою. Вони вже закрили справу. Єдиний, хто ще обіцяє помогти, це Влад, детектив і друг сім’ї.
– Мене звуть Катя. Я побачила номер вашого агентства на тій маленькій біленькій машині. То… Ви влаштовуєте весілля?
– Так. Раді помогти втілити усі ваші побажання і мрії, щоб свято було незабутнім, — промовила звичну фразу Аліна. — Ви хочете записатися на консультацію? Вже знаєте дату весілля?
І тут співрозмовниця зніяковіла.
– Е-е-е… Я… А жениха ви можете мені знайти? — дівчина не дала Аліні й слова вставити, заторохтіла:
— Якщо коротко про мене: 29 років, струнка, симпатична, без шкідливих звичок, якщо не враховувати шопоголізм, без матеріальних і житлових проблем. Одним словом, ви мені тільки кандидата підкиньте, а я вже знайду, як затягнути його в РАЦС. Це ж весільне агентство?
Аля стримала сміх, що поривався назовні. Не раз таке трапляється. Люди плутають весільне агентство зі шлюбним. Може, треба розширити спектр послуг? Але ні… І без того роботи вистачає. А бути свахою — то вже геть інша професія.
– Вибачте, пані Катерино, але ми займаємося суто організацією весільних церемоній і бенкетів. До нас звертаються заручені пари, а ми помагаємо знайти ресторан, транспорт, музику, декораторів, ведучих, кондитерів і так далі. Одним словом, весілля під ключ. Ус і клопоти беремо на себе. Але пошуком пари ми не займаємося. Вибачте, — хоч відповіла, наскільки могла, приязно, Катя все одно розчаровано видихнула в трубку.
– А-а-а… Шкода… Я… Подумала, що… — Аліні стало шкода дівчину. Бідолаха, певно, мала надію. Та що зробити? Життя далеко не завжди справедливе. Он сама без чоловіка… Ех…
– Не засмучуйтеся, Катю. Впевнена, ви обов’язково зустрінете свого принца на білому «Мерседесі». Не втрачайте надії. Все у вас буде добре, — спробувала підбадьорити незнайомку. Хоч її життєвий і професійний досвід невблаганно свідчить, що принців (або просто порядних мужиків) геть мало і всім не вистачає. Декому дістаються… Гм… Краще не говорити, хто.
Вже підійшла до дверей агентства. Серце мимоволі пришвидшилося. А раптом сьогодні дізнається щось хороше? Як же хочеться нарешті почути хоч якусь добру новину про Яна. Бодай щось. Ну не могла ж людина просто випаруватися?
– Дякую. Вибачте, що потурбувала… Всього доброго вам, — дівчина припинила розмову, не дослухавши прощання Алі.
– І вам… — видихнула жінка вже сама до себе і заховала телефон у маленьку сумочку з м ’якої світлої шкіри.
Біля кабінету головного детектива Владислава Хільченка Аліну зустріла його помічниця Діана. Симпатична коротко стрижена блондинка встала з-за столу і мило посміхнулась подрузі.
– Аліно! Рада бачити. Сідай, — вказала рукою на маленький диванчик у куті сучасного приміщення. — Влад скоро звільниться, то поговорите. А поки… Кави?
– Так, дякую, — сіла.
Діана пішла по каву до автомата, що в протилежному куті.
– Як справи? Як робота? — мило защебетала помічниця і за сумісництвом дружина Владислава.
– А… Дякую, добре. На роботі. А решта… Ти знаєш. Без змін… — важко зітхнула, поправляючи густе волосся середньої довжини.
Подруга з розумінням кивнула. Піднесла каву, сіла біля Аліни. Почали балакати. Дівчата знайомі давно. Майже стільки ж, скільки разом працювали Влад з Яном. І завжди легко знаходили спільну мову. Чого не скажеш про стосунки Діани з її чоловіком. На запитання Алі про особисте подруга лиш сумно зітхнула.
– Та… Нічого хорошого… Мабуть, розлучимося скоро.
Аліна вражено скривилася, почувши таке. Хотілося сказати щось на зразок: «Не кажи так, Ді ано. Все у вас налагодиться». Але… Враховуючи поведінку Влада, Аліна почувається винною і геть не знає, що робити. Мабуть, умовляти зберігати таку сім’ю безглуздо. Та все ж хотілося якось втішити її. Вона завжди була близькою людиною Аліні, особливо коли зник Ян, Діана дуже підтримувала подругу. Таке не можна забувати.
– Діано, це, звісно, ваша справа, але… Прошу тебе, якщо є хоч якийсь шанс, подумайте, може, ще не все втрачено. Дивися, що робиться, загубити все легко. А жити потім самій… Ой як несолодко… — щиро сказала з власного досвіду.
– Так. Знаю… Але ми… Здається, вже зовсім чужі. Просто колеги. Принаймні… — висока блондинка глибоко зітхнула, опустила голову. А потім тихо продовжила, поглянувши подрузі в очі: — Він не любить мене, Аліно. Зовсім. Впритул не помічає в мені жінку. А тільки… Не знаю… Колегу чи щось таке…
– Співчуваю, дорогенька. Дуже шкода. Це так несправедливо… — щиро відповіла.
Не бралася переконувати Діану в протилежному. Що тут вдієш, коли усі знають, що так і є. От тільки чому так, вона не може збагнути. Ну чого йому бракує? Діана ж і вродлива, і розумна. Спробуй зрозумій тих чоловіків. Що їм треба?
З кабінету вийшов якийсь дядько, швидко попрямував до виходу. А за ним — високий шатен років з тридцять п’ять або трохи більше на вигляд. З правильними рисами обличчя, гладко поголений. Дорогий чорний костюм вдало підкреслює широкі м'язисті плечі. І світла сорочка дуже добре підходить до солідного статусу детектива. Влад завжди був стильним.
– О, Аліно, привіт! — чоловік радо посміхнувся, окинув зацікавленим поглядом молоду жінку. Запросив до кабінету.
Аліна ніяково озирнулась на подругу. Та кивнула, мовляв, усе нормально, і повернулася за свій робочий стіл.
– Привіт, Владе. Я не дуже завадила? Вирішила заскочити на хвильку перед роботою.
Старший детектив зачинив за ними двері і, взявши за лікоть, повів жінку до свого столу. Аліна дуже незручно почувається в цьому великому світлому кабінеті. Може, тому, що надто багато спогадів пов’язують її з цим місцем?
Владислав розплився в солодкій посмішці, розглядаючи жіночну фігуру візитерки в спідниці-олівець до колін і елегантній світлій блузці без рукавів.
– Сідай, Алю. Розказуй, як справи? Як…
Чоловік не сів за стіл, а сперся на нього сідницями, стоячи біля гості, що нехотячи сіла в крісло. Чомусь їй не подобається, коли хтось, окрім Яна, називає її Аля. Сухо перебила його:
– Все по-старому, Владе. Прийшла в надії, що ти маєш чим мене потішити. Не хотіла дзвонити. Вирішила вас з Діаною відвідати.
Посмішка детектива стерлася. Посерйознішав. Лагідно заговорив:
– А-а-а… Та… Розумієш, дорогенька… Боюся, що нічого нового не вдалося дізнатися.
Аліна заплющила очі, важко зітхнула. Потім поглянула на друга чоловіка з докором, з болем:
– Владе, змилуйся, скажи хоч щось! Ну як може бути, щоб ніхто нічого не знав? Ти хоч шукаєш? Чи… В мене деколи таке враження, наче тобі байдуже, що сталося з Яном! Ви ж були друзями стільки років! А тепер що?!
На очах молодої жінки виступили сльози. Вкотре накотила хвиля відчаю, безвиході. Встала, схвильовано відійшла до вікна. Охопила себе руками. Задумалася.
Пригадалося, як не раз приходила сюди, коли господарем цього кабінету був Ян. Він часто любив дивитися у вікно, коли думав. А він умів думати, аналізувати. Помічати найменші деталі. Якби Владислав зник, Ян швидко знайшов би його. Живого чи мертвого. А так…
– Алю… Прошу тебе, не ображайся на мене. Я роблю що можу. Але… Після того, що я розповідав тобі, де востаннє бачили Яна, він знову ніби крізь землю провалився. Ми працюємо. Як тільки будуть новини, одразу скажу тобі. Думаєш, я б не хотів тебе потішити, якби міг? — чоловік підійшов ззаду, обережно погладив Аліну по руках.
Вона різко обернулася до нього обличчям. Розгублено дивиться. Чіткіше відчула запах його дорогих парфумів. Ніколи не подобався цей аромат. Надто різкий.
– Владе… Я…
– Заспокойся, — тихо проказав.
Знову торкнувся її плечей. Нахилився до вушка і повільно, солодко прошептав:
– Така жінка, як ти, не повинна бути сама. Ти заслуговуєш на те, щоб про тебе піклувався справжній чоловік, Алю. Досить мучити себе. Пора знову жити, красуне.
Почав обіймати жінку за талію, притягувати до себе.
Аліна мов прокинулася з короткого заціпеніння. Відіпхнула руки Влада від себе. Відступила на два кроки. Сердито промовила:
– Не починай, Владе. За дверима твоя дружина. Я вже й так не можу спокійно їй в очі дивитися.
Чоловік засміявся.
– Ти? Чого це? Ой, Алю… — видихнув. — Яка ж ти… Ще нічого не було, а вона вже в очі боїться дивитися. Насмішила.
Знову наблизився і прошепотів Аліні:
– Ти спершу дізнайся, від чого відмовляєшся, а там видно буде.
– Припини, Владе. Я вже спробувала, більше не хочу, — тихо відказала.
– Що ти спробувала? — жартівливо виставив наперед губи, засміявся.
– Ти знаєш, що, — ніяково відвернулася до вікна.
– Та ну… Не будь як дитя. Всього один поцілунок, і ти робиш з цього проблему?
– Все, мені пора! — Аліна рішуче підійшла до крісла, взяла свою сумочку. Важко зітхнула.
– Алю, ну чого ти? Я ж тільки… Хочу… Піклуватися про тебе. Нам було б добре разом. Чому ти не віриш? — підійшов, взяв жінку за руку.
Вона забрала її і тихо, але чітко вимовила детективові:
– Владе, годі. Ти одружений чоловік. А я… — ковтнула клубок у горлі, продовжила: — Я теж. Вже не раз казала тобі, що доки не побачу могили Яна або його живого і він не скаже, що навмисне покинув мене, не заспокоюся. І не потрібен мені ніхто інший. Чуєш? Не вірю, що не можна знайти людину. Ти мало стараєшся. Або щось мені не договорюєш. Ма й на увазі: якщо дізнаюся, що дуриш мене… — замовкла, хапає повітря.
Знову захотілося розплакатися. Від приреченості. Безвиході. Що вона може зробити? Нічого…
– Алю…
– Не називай мене так! Для тебе я Аліна, — ледве стримуючи плач, відрізала. — Все, будьте здорові. Я подзвоню.
Покрокувала з кабінету.
У приймальні попрощалася з подругою, намагаючись посміхатися.
Почала йти до машини. Ноги як залізні, не згинаються. Голова розболілася. Може, сказати Діані про витівки Влада? Вже давно пора, мабуть. Тільки… Як? Точно буде кінець дружбі. Хіба не подумає, що Аля винна? Хтозна…
Знову телефонний дзвінок, клієнтка. Треба працювати. Ніколи киснути. У людей свято, тож не можна псувати їм настрій через власні проблеми.
– Привіт, Світлано, — послухала. — Так, скоро буду, не хвилюйтеся. Все як домовлялися.
Насичені будуть вихідні. Два весілля. Ох і весело буде…