Багач, його внук і я
Розділ 12
Конюх, блідий як стіна, підлетів із сідлом швидко, як тільки міг. А тоді не повірив своїм очам, коли його зазвичай повільний господар Іван, незважаючи на роки, злетів на Вікторіуса з такою спритністю, наче йому знову було двадцять, а за спиною виросли крила.
— Тільки спробуй кудись подітися, — кинув він ошелешеному Максиму погляд, яким можна було б заморозити. — Ми ще не договорили!
Жеребець під ним вистрілив із місця, наче камінь із пращі. Чоловік спрямував його туди, куди помчала наречена. «Ох… Аби серце витримало. Оце вибрав…» — майнуло в думках.
Сніжана ж, засліплена образою та гнівом, що вирував у грудях гарячою лавою, мчала вперед, не розбираючи дороги. Найт виявився не просто ретивим — він був справжнім цунамі. Відчувши волю та відчайдушну енергію вершниці, він летів так, що копита ледь торкалися землі, піднімаючи за собою хмару пилу та вирваної трави.
Вітер свистів Сніжані у вухах, бив по очах, розмітаючи сльози — чи то від шаленої швидкості, чи то від болю, якого завдав Максим. Вона гнала і гнала, перетворюючись на єдине ціле з цією некерованою стихією. Поле здавалося нескінченним океаном зелені, який вони перетинали наче торпеда.
«Гальмуй, дурепо! Гальмуй!» — кричала вона подумки, але руки не слухалися, задерев’яніло стискаючи поводи, а ноги продовжували стискати боки Найта.
Іван, що наздоганяв її на своєму Вікторіусі, бачив попереду лише шалений клубок чорної шерсті та світ лого вбрання Сніжани. Його кінь, старий досвідчений боєць, витискав із себе все можливе, але Найт був молодшим і швидшим.
— Сніжано! Сні-жа-но! — кричав Іван, але вітер безжально підхоплював його слова і відносив назад. Він бачив, як вона наближається до темної стіни лісу.
«Господи, тільки не туди!» — майнуло в голові чоловіка. — «Гілля... Пеньки... Якщо вона впаде...» Від однієї цієї думки в Івана перехопило подих, і він відчув, як крижаний страх заповзає під шкіру. Серце пекло в грудях, дихати стало важко. Він мимоволі почав уявляти заголовки у виданнях: «Немолодий медіамагнат помер від інфаркту в погоні за юною красунею». Що ж, принаймні не нудно.
Сніжана трохи сповільнилася, скерувавши коня вздовж лісу. Адреналін зашкалював. Найт, на диво, послухався. Може, теж втомився?
Іван наздогнав її, коли вона звернула на лісову стежку. Почувши крики нареченого, вона нарешті спромоглася зупинити Найта. Кінь важко дихав, його боки ходили ходором. Дівчина сиділа в сідлі розпатлана, з палаючими щоками та очима, в яких усе ще вирував гнів, змішаний із переляком.
Іван різко осадив Вікторіуса поруч. Його обличчя було червоним від напруги та швидкої їзди, а дихання — переривчастим. Він кілька секунд просто дивився на неї, не в силах вимовити ні слова. Мимоволі потягнувся рукою до серця. Здавалося, повітря між ними заіскрило від напруги.
— Ти... Ти... — нарешті вичавив він із себе, намагаючись віддихатися. Голос його тремтів від люті та полегшення водночас. — Ти взагалі при своєму розумі?!
Сніжана різко повернула до нього голову.
— Вже не знаю! Може, твій онучок має рацію — все це повна дурість? Іване, я… може… — сльози котилися горохом.
Почувши це, чоловік аж задихнувся від обурення. Він зіскочив із коня і за два кроки опинився біля Найта, хапаючи Сніжану за руку.
— Не говори дурниць! — прошипів він, і в його очах спалахнув такий вогонь, що дівчина мимоволі здригнулася. — Ти... Ти хоч розумієш, що могла вбитися? Це ж не іграшка, це молодий, гарячий кінь!
Сніжана повільно повернула до нього голову. У її погляді більше не було гніву, лише глибока втома і якийсь дитячий відчай. Вона різко видихнула, і її плечі опустилися.
— Вже не знаю, що гірше, — тихо, майже пошепки мовила вона. — Іване, ти чув, що він сказав? Думає, в мене нічого святого, крім грошей.
Чоловік важко видихнув і допоміг дівчині злізти з коня.
— Не зважай на бовдура. Максим просто... він не знає тебе, — спробував заспокоїти її Силачук.
— Справа не в Максимі, — Сніжана нарешті підняла на нього очі, повні сліз. — А в тому, що я не знаю, чи витримаю це. Якщо твій рідний онук так мене сприймає, що буде далі? Коли інші дізнаються? Коли почнуть шепотітися за спиною, тицяти пальцями? Я... я просто не впевнена, Іване. Чи справді ця ідея з одруженням була вдалою? Може, ми поспішили? Може, це дурниця і всі будуть нас висміювати?
Вона виливала свій страх і біль, не в змозі зупинитися. Якийсь час чоловік просто уважно слухав її, а потім вирішив, що найкращим способом заспокоїти будуть не слова. Він обережно взяв її розпашіле обличчя в долоні. Сніжана розгублено замовкла.
— Я вже шкодую, що погодилася на цю авантюру! Ну нащо мені така слава? Я ж хочу, щоб мене знали за талант, а не як безсердечну мисливицю за грошима!
Несподівано чоловік притягнув її до себе, не даючи договорити. М’яко, але вимогливо поцілував у губи. У цьому дотику змішалися і гнів на Максима, і страх за Сніжану, і те незрозуміле гаряче почуття, яке він відчував до цієї дівчини.
Спершу вона намагалася вирватися, але потім обм'якла в його обіймах. Спрацювало… Хоча, як він і сподівався, жінка не відповіла на поцілунок із захватом, але слухняно дозволила торкатися. Мов у тумані, розгублено пригорнулася, шукаючи підтримки.
Коли Іван відсторонився, обидва важко дихали.
— Не смій більше так робити, — прошепотів він, торкаючись своїм чолом до її чола. — Ніколи. Не смій мене так лякати. — Далі вже з іронією додав: — Я ж мало інфаркт не вхопив, поки гнався за тобою. Чи ти навмисне? Почекай хоча б, поки одружимося, тоді станеш багатою вдовою. А зараз…
— Вибач, — тихо сказала вона, торкаючись його руки. — Я... не думай, що навмисне хотіла тебе лякати. Справді. Просто… мені так кепсько… Вибач мені за цей вибрик.
Іван зітхнув, знову пригортаючи її до себе, цього разу ніжніше.
— Добре, добре. Я прощаю. Але щоб це було востаннє. Домовилися?
— Домовилися, — пообіцяла Сніжана.
— Послухай мене, Сніжано, — сказав із залізною впевненістю. — Мені байдуже, що скажуть інші. А мої рідні просто ще не знають тебе. Я вибрав тебе. І я впевнений у своєму виборі, як ніколи в житті. Ти — не підробка. Ти — найдорожчий діамант, який я коли-небудь зустрічав. З часом усі близькі це зрозуміють. Коли пізнають тебе краще. А чужі люди… яка нам різниця? Якщо лякатися кожного кривого слова, то ніколи не досягнеш того, про що мрієш. Із публічними людьми так завжди. Їм миють кістки всі, кому не ліньки. Обговорюють, засуджують. Але й захоплюються. Я вже звик, ти теж звикнеш.
Він міцно обійняв її. Сніжана притиснулася до нього, ховаючи обличчя на його плечі. Її тіло все ще тремтіло від пережитого шоку.
— Не знаю… — тихо видихнула вона.
— Зате я знаю. Все буде нормально. Не бійся, — впевнено проказав. Пригладив волосся дівчини долонями і всміхнувся. Врешті Сніжана посміхнулася у відповідь.
— Дякую. Я… постараюся звикнути.
Вони ще трохи постояли на галявині, насолоджуючись тишею лісу. Потім Іван допоміг Сніжані сісти на Найта, який уже встиг заспокоїтися.
— Ходімо додому, — сказав, сідаючи на Вікторіуса. — Здається, на сьогодні пригод достатньо.
Вони поверталися повільним к роком. Сонце вже починало схилятися до обрію, фарбуючи небо в теплі відтінки. Того дня Максима Сніжана більше не бачила. Може, це й на краще. Треба було заспокоїтися. Залишалося менше тижня до помпезної вечірки, на якій Іван планував офіційно познайомити всіх із нареченою. Дівчина вирішила: якщо переживе це знайомство і не отримає нервовий зрив, можна буде впевненіше говорити про майбутнє. А поки що… в голові панував хаос.