Розділ 8
Оперся руками на кермо, поклав на них голову. Не хочеться нікуди їхати, нічого робити. Може, попхатися в якийсь бар, напитися, як свиня, підчепити якусь дівку? Ні... Це нічого не вирішить. Тільки гірше буде. Завтра ще більш огидним стане власне відображення в дзеркалі. Самооцінка впаде ще нижче. Хоча... Яка різниця, коли й так у болоті? Хіба будеш уже бруднішим, ніж є?
Кому яке діло до якогось там Арсена, який навіть імені свого не хоче назив ати, бо ненавидить його всім серцем? Цікаво... Чому Валі назвав? Здивував сам себе. Чомусь хотілося сказати їй правду. Тільки ж... Що з того, якщо більшість тієї правди така, що не хочеться самому згадувати, не те що розповідати такій дівчині.
Та тепер байдуже. Ніхто й не питатиме більше нічого. Взагалі не захочуть у його бік дивитися. Ані Пашевські, ані та Валя, тим більше.
Ще трошки просидів. А тоді завів двигун. Вирішив поїхати до сестри. Давненько не був. Хоч там, може, його будуть раді бачити. Не дивлячись на те, хто він і чим займається. Настя знає його справжнього. І хоч не дуже вміє це показувати, але любить. А її малі — тим більше. Хоч хтось у цьому божевільному світі, кому він небайдужий.
Задзвонив телефон. Глянув, скривився. Інка. Тільки її зараз бракувало...
— Слухаю, — нехотячи обізвався.
У телефоні почувся веселий жіночий голос, що російською заговорив:
— Привіт, красунчику. Ти де? Ще у Віндгуку? Чи вже збираєшся на батьківщину?
— Я вже полетів, — байдуже відповів.
— Що?! — здивовано, а навіть невдоволено вигукнула. — Ти полетів і навіть нічого не сказав? Не попрощався?
— Так вийшло.
— Облиш! Знаю я тебе. Вийшло... Ти сам так вирішив. Коли повернешся? Я вже скучила…
Мало не випалив: «А я ні», та чомусь не сказав так.
— Не знаю, — буркнув.
— Хей! Корні, що з тобою? Ти мене динамиш чи це мені здається? Ану кажи!
— Інно, слухай... Немає настрою, — видихнув. Примружив очі, відхилив голову на сидінні.
— Ой... Мій хороший... — жалісливо проспівала. — То лети до мене, підніму тобі настрій і не тільки...
— Не зараз. Маю справи.
— Та ну... Облиш. Прилітай сюди, що ти там робитимеш? Якщо десь є дійсно важливі справи, так це тут, милий мій. Дядько Адам та-а-ке знайшов... Просто бомба! Такого ти ще не бачив! Клянусь. Цяцька на пів мільйона. То-о-бі ціка-а-во? — облесливо заговорила дівчина.
— Ну звісно. Так би й одразу сказала, що є робота, а то — скучила... Як би не так... — сердито проказав.
— І це теж, чесно-чесно! Приємне з корисним. Ти ж знаєш, як це, Корні. Мій хороший... Прилітай, — продовжила підлещуватися, сюсюкати, як до маленького.
— Інно, я ж сказав твоєму дядькові, що більше не хочу грати у ваші ігри! Знайди когось іншого. Набридло, чесне слово!
— Корні... — простогнала жалісливо.
— Не називай мене так!
— А як тебе називати, коли імені свого не любиш, а прізвище задовге? Облиш, так не можна — залишати друзів напризволяще. Як ми без тебе?
— Досить, Інно! Не пропадете. Знайдете іншого придурка, щоб лазив по всяких нетрях, діставав для вас «цяцьки» і охороняв вас.
— Корні, не кажи так, ми ж класна команда! Що ти вигадав? Знайшов цікавіше заняття? Розказуй! Чи дівку іншу знайшов?
— Яка тобі різниця? Все, давай прощатися, не маю часу, — фиркнув.
— Корні, ти не можеш так зі мною! Після всього, що ми пережили разом, отак кидаєш?! Хіба я...
— Бувай, Інно. Гарного дня, — перебив її і скинув виклик.
Набрав повні легені кисню і видихнув:
— Фу-у-х… От коза... Дістала... — буркнув сам до себе.
Кинув телефон на поличку. Розглянувся довкола. Повільно рушив з місця. Поїхав до сестри.
Увечері після роботи Валя прийшла додому втом лена і без настрою. До неї вибіг Марчик. Радо сміється, стрибає. Показує, якого літака зліпив із повітряного пластиліну.
— Валю, Валю! Дивися! Правда, гарний? Я так чекав тебе, щоб показати. Чому ти так довго?
— Привіт, мій хороший. Я ж працюю, ти знаєш. А літак справді... У-у-х! Сила! Молодець! — похвалила, роздивляючись шедевр хлопчика.
— Дякую. Зліпимо ще щось?
— Ага... Тільки трошки пізніше. Гаразд? Де дідусь з бабусею? — запитала, роззуваючись.
— Дідусь у кабінеті. А бабуся у вітальні, натирає свої ніжки, каже, що сильно болять. Але та мазь та-а-ка смердюча... — скривився Марчик, затулив носа.
— Зрозуміло, — засміялася.
Обійняла малого, цьомкнула в рожеву щічку. Пішли в кімнату до бабусі. Жінка й справді сидить на дивані, натирає щиколотки якоюсь маззю, що «пахне» на цілу хату. Поруч із нею стоїть інвалідний візок.
— Привіт, мам. Як ти?
— О, Валюсю, ти вже є. Добре. Я... Та... Як завжди... Чудово.
— Ага... Бачу... — видихнула дівчина. — А цей парубок чемний був чи ні? — запитала, показуючи на Марка.
Малий хитро скривився, благально дивиться на бабусю, щоб не видала його проколів. Дорослі засміялися. Валя сіла біля матері.
— Так, звісно, чемний, — відповіла бабуся Катя.
— Добре. Марчику, то можеш взяти гостинці, там у мене в пакеті.
— О! Дякую! Дякую! — радо закричав хлопець і побіг у коридор шукати подарунки.
Валя спитала в мами:
— Машка дзвонила?
— Та... Ні, — сумно зітхнула мати.
— Зрозуміло... І до мене ні.
Ще трошки посиділи, порозмовляли. Тоді пішла привіталася з батьком, лиш трохи зазирнувши в кабінет. Він не любить, щоб йому заважали, коли працює. А перевіряти курсові студентів з вищої математики чи фізики — то неабияка справа.
Після вечері Марк знову просився, щоб ночувати в їхній із мамою квартирі, бо там його іграшки. Хоч і тут, у домі діда й баби, не бракує забавок, але ж там ще більше. Бо мама засипає ними, як тільки повернеться з чергового «турне».
Валя категорично відмовилася йти з ним туди. Малий розплакався. Довелося довго заспокоювати, ледве вклала спати.
Коли нарешті й сама лягла в ліжко, сон не брав. Та що ж за халепа? Завтра п’ятниця, весілля. Хоч невелике, але все ж. Треба виспатися, щоб давати раду з усім навантаженням. А в голові казна-що. Той Арсен не дає спокою. Як не проганяла його з думок, а він, безсовісний, повертається. То показує їй свою спокусливу, грайливу посмішку, то схвильовано виправдовується і просить не видавати його друзям.
Почала знову й знову прокручувати в голові ту нічну зустріч. І правді, по суті, він нічого їй не зробив. Просто налякав своєю присутністю. Може, й дійсно не все так погано? Може, той багатій дуже боявся втратити іменний кулон і попросив хлопця помогти швидше забрати, доки не перепродали сто разів. Хтозна.
Та в будь-якому разі той Корній явно слизький тип. Для таких справ порядних людей не наймають. От тільки... Чому не розповіла Пашевським, кого упізнала в їхньому другові? Сказала лиш те, що колись перетиналися за неприємних обставин. Ніяк не може збагнути. Пожаліла, бо гарний? Ні... Невже така безголова, щоб пробачити таке свинство за карі очі?
Є ще щось, що відчуває, але не розуміє до кінця. Щось у його голосі, поведінці. Зд ається, смирення. Не схоже, щоб йому було байдуже. Склалося враження, що дійсно сильно шкодує про той вчинок.
Чи це вона така наївна й дурненька, що намагається виправдати його, бо так хоче? А якби на місці того симпатичного качка був якийсь страшний дядько з потворним обличчям і вульгарною поведінкою? Що б це змінило?
Та годі вже... Треба спати. І якнайшвидше забути все це, як нічний кошмар. Завтра новий день. І... Денис подзвонить. От про кого варто думати і кому довіряти.