Добрі книги

Багач, його внук і я

 

Розділ 6      

      

Сніжана відчула, як у кабінеті раптом забракло кисню. Слова пана Івана накочувалися на неї, наче важкі океанські хвилі, збиваючи з ніг. Усередині неї розверзалося справжнє цунамі: з одного боку — панічний страх і відраза до самої думки про таку «купівлю», з іншого — божевільний, солодкий трепет від того, що двері, в які вона стукала до крові на руках, нарешті відчиняються. Перед очима миготіли кадри: біла сукня, спалахи камер, розкішні будинки замість тісної кухні, найкращі лікарі для бабусі… і суперпривабливий Олег Висовський, який чекає на неї в кадрі.

Вона глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати серцебиття, яке віддавалося навіть у кінчиках пальців. Її долоні до білизни стиснули підлокітники крісла.

— Пане Іване, — її голос спершу тремтів, але вона швидко опанувала його, надавши йому тієї самої кришталевої чіткості, якої її вчили в університеті. — Чи можу я бути з вами максимально відвертою? Поки... поки велика гра ще не почалася? Поки ми ще тут лише двоє людей, а не персонажі світської хроніки?

Іван злегка підняв брови, і в його очах промайнула іскра щирого зацікавлення. Він відкинувся в кріслі, демонструючи повну готовність слухати.

— Я ціную чесність вище за будь-які контракти, Сніжано. Кажи усе, що на серці. Це останній момент, коли ми можемо дозволити собі розкіш правди.

Сніжана підвелася. Вона підійшла до вікна, але дивилася не на місто, а на власне відображення у склі. Її обличчя здавалося чужим.

— Ви пропонуєте мені казку, загорнуту в золоту клітку. Ви хочете, щоб я стала вашою ілюзією, вашою останньою весною. І я розумію, чому ви це робите. Але ви — людина досвідчена, ви знаєте життя... — обернулася до нього, і в її великих очах блиснула неприхована тривога. — А що, коли ця роль виявиться занадто важкою для реальності?

Вона зробила крок до нього, її голос став тихішим, наповненим делікатним, але гострим болем.

— Ви кажете, що я маю вдавати кохання. Так… Зараз це цілком можливо, бо я… в дуже специфічному, скажемо так, стані, коли схильна більше думати про кар’єру, ніж про чоловіків. Але я жива людина. Мені двадцять п’ять. Що, коли одного дня... серед цих зйомок, фестивалів чи просто на вулиці я зустріну когось? Молодого, палкого... того, у кого закохаюся не за сценарієм, а по-справжньому? — Сніжана затамувала подих, дивлячись йому прямо в обличчя. — Ви ж самі розповіли, що не з чуток знаєте про те, що значить жити з однією людиною, а кохати іншу. Чи не боїтеся ви, пане Іване, що ваша ілюзія розіб'ється об моє справжнє життя? Що я не зможу стримати серця, навіть якщо на кону буде вся моя кар'єра? Як ви вчините зі мною тоді? Як зі зрадницею чи як з актрисою, яка просто вийшла з ролі?

У кабінеті запала така тиша, що було чути гудіння кондиціонера. Сніжана відчувала, як червоніють її щоки. Їй було ніяково за цю відвертість, але вона не могла інакше — занадто багато брехні вже було в її житті через батьків, щоб починати нове життя з іще однієї недомовки.

Іван дивився на неї довго, не кліпаючи. Його обличчя, зазвичай непроникне, на мить здригнулося. Він повільно підвівся, підійшов до неї майже впритул, але зберіг ту делікатну дистанцію, яка не дозволяла їй відсахнутися.

— Ти дивовижна жінка, Сніжано, — промовив із сумною посмішкою. — Інша на твоєму місці вже підписувала б папери, подумки купуючи діаманти. А ти думаєш про серце. Скажу чесно, я дуже сподівався саме такої реакції. Радий, що не помилився. Якби ти погодилася без роздумів, я б серйозно засумнівався у тому, чи варто втілювати цей план. Хоч і пропоную тобі роль, все ж мені не потрібне безсердечне стерво поряд.

Він зітхнув, і в цьому зітханні відчулася вся вага його шістдесяти семи років.

— Я не боюсь, що ти закохаєшся. Знаю, що це станеться. Раніше чи пізніше. Але наша угода — це не в'язниця. Це пакт про взаємну повагу. Якщо таке станеться... ми знайдемо вихід. Головне, щоб світ ніколи не побачив тріщини в нашому союзі. Доки ми на публіці — ти моя вірна дружина. Ніхто і ніколи не повинен у цьому сумніватися. Ти зможеш дозволяти собі якісь ніжності й романтику з іншими чоловіками хіба що перед камерами на зйомках фільму. Якщо ж так станеться, що захочеш бути з кимось у реальності, я маю дізнатися про це першим. Розумієш?

Він простягнув їй руку — суху, теплу, надійну долоню чоловіка, який бачив, здається, усе.

— То як, Сніжано Берг? Готова ризикнути своїм серцем заради свого майбутнього?

Дівчина дивилася на простягнуту руку пана Івана, і їй здавалося, що в цій тиші вирішується доля не однієї людини, а цілих поколінь її сім’ї. Вона не наважилася торкнутися його долоні зараз — це було б занадто схоже на фінальний підпис кров’ю.

— Пане Іване... мені потрібен час, — прошепотіла, відводячи погляд. — Це занадто великий крок. Я маю все зважити. Кожне ваше слово зараз важить більше, ніж увесь мій попередній досвід. Дайте мені кілька днів. Будь ласка.

Чоловік повільно опустив руку. У його очах не було розчарування — лише спокійне, мудре терпіння мисливця, який знає, що здобич нікуди не дінеться.

— Розумію. Три дні, Сніжано. Це максимальний термін, який може дати нам студія, перш ніж вони почнуть шукати іншу Джейн, — він знову став діловим і зібраним. — І сподіваюся, тобі не обов’язково нагадувати: усе, що було сказано в цих стінах, тут і залишається. Якщо бодай слово про нашу розмову потрапить до преси чи до знайомих — угода скасовується миттєво. Я вмію бути щедрим другом, але я вкрай небезпечний ворог.

— Я розумію, — кивнула. — Ніхто не дізнається.

Прощання було дивно теплим. Іван особисто провів її до дверей, злегка торкнувшись її плеча — жест був майже батьківським, якби не той особливий вогник у його очах.

Дорога назад у дорогому авто здавалася Сніжані польотом уві сні. Вона дивилася на знайомі вулиці через тоноване скло, відчуваючи себе чужою в обох світах: і в тому розкішному кабінеті, і в цьому буденному місті. Коли машина зупинилася біля її під’їзду, дівчина глибоко вдихнула вогке повітря, намагаючись повернути собі відчуття реальності.

Вона піднялася на свій поверх, прокручуючи в голові аргументи «за» і «проти». Сніжана переїхала до бабусі зовсім недавно, після важкого розлучення з Дмитром, і ця тісна квартирка стала її єдиним прихистком, де панував спокій.

Але щойно відчинила двері, зрозуміла — ті рештки душевного миру раптом зникли. Вивітрилися.

У коридорі стояла розкішна шкіряна валіза, обвішана бирками міжнародних аеропортів. Різкий, густий запах дорогих парфумів із нотами мускусу та гіркого полину наповнював усе приміщення. Цей запах Сніжана впізнала б із тисячі.

Дівчина завмерла на порозі. У вітальні, прямо напроти немічної бабусі Валі, яка виглядала ще меншою та блідішою, ніж зазвичай, сиділа струнка жінка. Вона поклала на крісло розкішний капелюх, її вогняно-руде волосся палало під світлом старої люстри. Жінка тримала келих із вином так, наче це був королівський кубок.

— Сніжко, дитинко! — вигукнула, обертаючись. Її обличчя, майстерно підтягнуте пластикою, але все одно позначене печаткою років бурхливого життя, просяяло фальшивим театральним захопленням. — Ну чого ти стоїш, як застигла німфа? Підійди, дай матері на тебе подивитися! Боже, ти стала ще більше схожа на мене в молодості... просто копія!

Катерина Берг підвелася, розкинувши руки для обіймів. Сніжана відчула, як усередині все похололо. Жінка, яка зламала її життя ще до його початку, людина-скандал, «Чорна зірка» кінематографа, приїхала саме зараз.