Добрі книги

Багач, його внук і я

​

Розділ 4

​

Наступного ранку тренажерний зал «Атлант» зустрів Сніжану звичним коктейлем із запаху гуми, поту та ритмічного гупання заліза. Дівчина стояла за стійкою рецепції, автоматично відповідаючи на запитання відвідувачів, видаючи ключі від шафок і ввічливо посміхаючись клієнтам, але її справжнє життя зараз зосередилося в маленькому прямокутнику смартфона, що лежав поруч із журналом відвідувань.

Кожен вібродзвінок змушував її серце підстрибувати до самого горла. Але це були лише рекламні розсилки або повідомлення від подруг. Тривога гризла її зсередини, наче голодне звіреня. Перед очима раз у раз виринали кадри вчорашніх проб. Вона згадувала кожну секунду своєї гри.

Особливо її не відпускав образ Олега Висовського. Сніжана вже встигла «прогуглити» його ввечері: молодий, вибуховий, неймовірно талановитий. Колишній олімпійський чемпіон із важкої атлетики та тхеквондо. Його вже офіційно затвердили на роль Тарзана, і дівчина розуміла чому. У його рухах була та сама сила і первісна щирість, якої її мати вимагала від неї роками під час виснажливих занять пантомімою та сценічним боєм. Зіграти з ним у парі було б не просто успіхом — це був би справжній творчий вибух. Вона відчула ту «хімію» між ними, той короткий замикаючий струм, який неможливо зімітувати.

— Дівчино, ви мені не той ключ дали! — грубо перервав її думки м’язистий відвідувач.

— Ой, вибачте... — Сніжана швидко замінила ключ, відчуваючи, як обличчя пашить від сорому.

Вона знову глянула на екран. «Ніхто не подзвонить, — промайнула зрадницька думка. — Вони побачили прізвище Берг і поставили на мені хрест. Батько-шахрай і мати-скандалістка — це занадто багато для однієї Джейн». Може, таки варто офіційно змінити прізвище? Мама такого не вибачить. Це був би крах, повний розрив стосунків. Але… хіба це найгірше?

Раптом телефон ожив. На екрані висвітився невідомий номер. Сніжана глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти тремтіння рук, і відійшла в куток за стійкою.

— Алло? — тихо промовила вона.

— Сніжано? — голос у слухавці був глибоким, владним і належав людині, яка не звикла чекати. — Це Іван Силачук, гендиректор телеканалу «Супер+». Ми вчора бачилися в павільйоні №4.

Сніжана ледь не впустила телефон. Вона очікувала дзвінка від помічника режисера, ну, в крайньому разі, від самого пана Генріха, але щоб особисто від Силачука...

— Так, доброго дня, пане Іване... — затнулася, не знаючи, як правильно звернутися.

— Можна просто Іване, — спокійно підказав він. — Маю до вас справу. Дуже цікаву. Хочу обговорити все особисто. Завтра зранку в моєму кабінеті.

Сніжана відчула, як по тілу розливається хвиля неймовірного тепла. А ще більше — хвилювання. Дивно це якось…

— Я приїду, пане Іване. О котрій бути?

— О дев’ятій. Я пришлю по вас водія. І не запізнюйтеся. Я не люблю чекати, а світ кіно не любить тих, хто сумнівається.

Коли виклик закінчився, Сніжана ще кілька хвилин стояла нерухомо. Вона відчувала, як тривога змінюється азартом. Невже цього разу все інакше і її прізвище не стане на перешкоді? Не вірилося. Хоча десь усередині так кортіло, щоб диво нарешті сталося. Що ж… Побачимо. Треба швидко домовитися з подругою, щоб замінила її завтра на роботі.

Сніжана вийшла з під’їзду, відчуваючи, як серце вистукує ритм, швидший за будь-який джазовий стандарт, якого її навчала мати. Біля розбитого бордюру, контрастуючи з сірістю старих багатоповерхівок, чекав чорний лакований автомобіль преміумкласу. Водій мовчки відчинив двері, і дівчина занурилася в прохолоду шкіряного салону, що пахла дорогим парфумом та успіхом.

Для цієї зустрічі Сніжана обрала свій «бронежилет» — діловий образ, який мав приховати її тремтіння. Класичний брючний костюм ідеально сидів на її стрункій фігурі, підкреслюючи виправку гімнастки. Світло-бежева шовкова блузка додавала м'якості, а строгий жакет робив образ завершеним. Вона мала вигляд молодої акули бізнесу, а не дівчини з рецепції спортзалу, чиє прізвище Берг стало синонімом ганьби.

Надворі посміхалася рання осінь. Сонячне проміння заливало вулиці, змушуючи скляні фасади хмарочосів виблискувати, наче коштовне каміння. Але Сніжана майже не помічала краси погоди — її думки були лише в офісі Силачука.

Автомобіль зупинився біля підніжжя гігантської споруди зі скла та сталі — головного офісу найбільшого телеканалу країни. Сніжана впевнено (принаймні зовні) перетнула хол, де на величезних екранах транслювали обличчя зірок, і піднялася на останній поверх.

— Пані Берг? Пан Іван чекає на вас, — усміхнулася секретарка, дівчина з бездоганною зачіскою, і жестом запросила її до масивних дверей.

Коли двері відчинилися, Сніжана мимоволі затамувала подих. Кабінет директора був величезним, з панорамними вікнами від підлоги до стелі, крізь які відкривався вид на все місто, залите золотим світлом. Всюди — антикварні меблі, поєднані з ультрасучасною технікою, та стіни, завішані нагородами й кадрами з легендарних фільмів.

Її погляд мимоволі зупинився на постаті чоловіка, що підвівся їй назустріч. Пану Івану було шістдесят сім, але час, здавалося, лише додав його зовнішності шляхетної огранки. Стрункий, підтягнутий, у бездоганному темно-синьому костюмі, він випромінював ту особливу впевненість, яка притаманна людям, що звикли керувати не лише каналами, а й власною долею.

Його волосся, наполовину припорошене срібною сивиною, було акуратно зачесане назад, відкриваючи високе чоло та глибокі, уважні очі. Очевидно, що в молодості він був надзвичайно вродливим чоловіком — ті правильні риси обличчя та вольове підборіддя й досі зберігали свою магнетичну силу.

— Проходьте, Сніжано. Не стійте на порозі, — приязно всміхнувся, і ця посмішка дещо пом’якшила суворість його образу. — Кави? Чи, можливо, чаю? У таку спеку добре допомагає щось прохолодне, але я консерватор — віддаю перевагу еспресо.

— Каву, будь ласка. Без цукру, — відповіла дівчина, намагаючись, щоб голос звучав максимально рівно.

Силачук кивнув секретарці й жестом запросив Сніжану до невеликого столика біля вікна. Коли вони сіли, він почав розмову зовсім не так, як вона очікувала. Жодних запитань про прізвище чи батьків.

— Знаєте, я сьогодні переглядав запис ваших проб разів десять, — почав, розслаблено відкинувшись на спинку крісла. Потім неквапливо підійшов до свого столу, витягнув із шухляди тонку папку й кинув її на стіл перед Сніжаною. — Знаєте, Сніжано, я не з тих, хто покладається на волю випадку. Перш ніж ви переступили поріг цього кабінету, я вже знав про вас майже все. Університет театру і кіно, де ви були кращою на курсі. Ваші ролі в скромних фільмах нікому не відомих режисерів, рекламі йогуртів та промороликах для забудовників... Шкода було бачити ваш потенціал у такому смітті.

Він почав загинати пальці, перераховуючи її навички так, наче зачитував список озброєння елітного бійця:

— Сценічний бій, фехтування, вільне володіння трьома мовами, фігурне катання, музика, вокал, кулінарія, верхова їзда. І коли тільки ви встигли все це у своєму віці?

Він на мить замовк, пильно дивлячись на дівчину. Секретарка принесла каву. Почекавши, доки вона вийде, додав спокійніше, але ще більш прицільно:

— Крім того, я знаю, що ви зовсім недавно розлучилися. Прізвище колишнього чоловіка — Чорнописький. Звичайний водій вантажівки, з яким ви намагалися побудувати щось на кшталт «нормального життя».

Сніжана здригнулася, наче її вдарили. Вона опустила голову, розглядаючи власні пальці, що судомно стискали сумочку.

— Це була помилка юності, — ледь чутно буркнула, відчуваючи, як обличчя заливає гаряча фарба сорому.

— Помилки — це частина досвіду, — м’яко відповів пан Іван. — Але вони не повинні заважати великому майбутньому. До речі, ви вже встигли завоювати симпатію на майданчику. Олег Висовський, наш Тарзан, сьогодні зранку дзвонив Генріху. Він прямо заявив: якщо Джейн гратиме не Сніжана, він серйозно подумає над своїм контрактом. Каже, що такої іскри не відчував за всю свою кар’єру.

Він підійшов ближче, спостерігаючи за тим, як дівчина намагається впоратися з хвилюванням.

— Бачите? Весь світ ніби підштовхує вас до цієї ролі.

Сніжана відчула, як хвилювання, що затискало її горло весь ранок, поступово відступає. Вона зібралася з силами, випрямила спину й подивилася йому прямо в очі.

— Це правда, пане Іване. Я рано подорослішала. З самого народження вчилася всього, що може знадобитися в кадрі. Мати вважала, що актриса — це не тільки обличчя, а насамперед професійне тіло та голос. Я вмію багато чого.

— Цікаво... — Силачук зробив ковток кави, уважно слухаючи. — А як щодо «Тарзана»? Генріх хоче зняти не просто пригодницьку казку, а психологічну драму про зіткнення двох світів.

— Я обожнюю цю історію, — очі Сніжани запалали щирим вогнем, який неможливо було зімітувати. Вона крутила в руках чашку кави. — Я прочитала Берроуза ще в дитинстві, а потім перечитала все, що пов’язано з легендою про людину-мавпу. Передивилася всі екранізації. Для мене Джейн — це не просто розпещена панянка, яку треба рятувати. Це жінка, яка має сміливість полюбити дикість. Це історія про те, як цивілізація зустрічається зі своєю справжньою природою. Я все життя мріяла про таку роль... де можна бути і тендітною, і сильною одночасно.

Силачук мовчав кілька секунд, розглядаючи її, наче рідкісний експонат. Він бачив перед собою не доньку скандальної Катерини Берг, а професіоналку, яка горіла своєю справою. А ще — неймовірно привабливу дівчину, яка підходить за багатьма пунктами не лише на роль у фільмі.

— Ви дуже переконлива, Сніжано Берг, — тихо промовив. — І ваше вміння володіти собою вражає не менше, ніж ваша гра в павільйоні. Але ви ж розумієте, що для такої масштабної картини одного таланту замало? Навколо проєкту завжди багато галасу...

— Я не боюся галасу, — чітко перервала вона. — Я боюся лише одного — не отримати шансу довести, що я варта цієї ролі сама по собі.

Співрозмовник ледь помітно кивнув, і в його погляді промайнуло щось схоже на повагу. Пан Іван підвівся з-за столу і повільно підійшов до панорамного вікна, заклавши руки за спину. Кілька секунд він мовчав, розглядаючи місто під своїми ногами, а потім обернувся до Сніжани. Його погляд став холодним і гострим, як лезо хірургічного ножа.

— Знаєте, пані Сніжано, я бачив тисячі акторок. Але ви... ви — діамант. Ваша пластика, ваш голос, те, як ви тримаєте паузу — це досконалість. Ви могли б стати обличчям епохи. Зіграти Джейн так, що ця екранізація стала б улюбленою для мільйонів.

Він зробив паузу, і дівчина відчула, як у грудях зажевріла надія. Але наступні слова пана Івана загасили її миттєво.

— Проте я скажу вам правду, якої не наважився сказати Генріх. Ви ніколи не отримаєте цю роль. І жодну іншу роль у великому кіно — також. Ніколи. Хіба що десь за кордоном. А тут… Жодний притомний продюсер не вкладе у вас і ламаного шеляга.

Сніжана зблідла так, ніби з неї викачали всю кров. Вона розгублено скривилася, її губи затремтіли, а в очах відбився справжній фізичний біль. Вона поставила каву і повільно підвелася з крісла, відчуваючи, як ватяніють ноги.

— Навіщо тоді це все, пане Іване? — її голос зірвався на хрип. — Навіщо ці дифірамби про мій талант? Навіщо ви кликали мене сюди, пригощали кавою і розпитували про мої мрії? Щоб просто ще раз нагадати мені, хто мої батьки? Що надто багато ворогів вони нажили? Щоб витерти об мене ноги в цьому розкішному кабінеті?

Вона вже розвернулася до дверей, збираючись піти, але пан Іван не зробив жодного руху, щоб її зупинити. Він лише тихо промовив:

— Сядьте. Не поспішайте.

Він підійшов ближче. Тепер Сніжана відчувала запах його дорогих парфумів — холодний аромат сандалу. Чоловік багатозначно, майже по-батьківськи посміхнувся, але в цій посмішці було щось таке, від чого дівчині стало ніяково.

— Я сказав, що ви не отримаєте роль через своє походження. Але… Це якщо без мене. А я готовий допомогти вам. Готовий піти проти волі студії, проти преси і власної репутації, щоб ви стали зіркою. Я дам вам Джейн, Сніжано. І не тільки цю роль.

Він схилився трохи ближче, заглядаючи їй прямо в очі, і додав тихіше:

— Але за однієї умови. І повірте, вона варта того, що я готовий дати.