Розділ 6
День схилявся до вечора. До того ж почався дрібненький дощ, який додавав якоїсь зажури в настрій. І думка про те, щоб провести цей літній вечір у самотності в дорогому готельному номері, геть не тішила Корнія. Настрій якийсь дивний. Останнім часом усе більше хочеться товариства. Так набридло бути самому. За той час, доки помагав Янові викрити бандитів, почав звикати до цікавих вечорів за розмовами. Дуже сподобалося співпрацюват и з детективом.
Пашевський по дорозі мило побалакав зі своєю коханою Аліночкою по телефону. Корнієві аж запекло щось усередині. Як же другові класно... Вдома чекає красуня, яка не лише нагодує, приголубить, а й... Узагалі, дивовижна вона жінка. Вірно чекати чоловіка майже два роки, не знаючи, що з ним, чи живий? А потім сміливо йому помагати викрити злочинців. Хіба багато жінок змогли б подібне? Де б собі знайти таку?
Запросив детектива до себе в красивий готельний номер. Мовляв, так нечесно, ти з підполковником пив коньяк, а я тільки кухоль безалкогольного пива. Тепер я теж хочу. Ян трохи вагався, бо ж мила вдома чекає. Але погодився. Наче відчував щось.
Порозсідалися на модних шкіряних диванах біля невеликого столика. Розмова сама собою потекла, як і міцні напої. Замовили в номер вечерю. Ресторанні страви швидко зникли з тарілок. Коли настрій став веселіший, Ян почав, чи то жартома, чи всерйоз розпитувати друга про Африку. Побачив на столику яскраву брошуру із зображенням африканських жителів у традиційних стегнових пов’язках, обвішаних різними дивними предметами, шкірами тварин.
Корнієвич сказав:
— Так, я надивився там різного. Тепер мене, напевно, мало чим здивуєш.
— Розкажи щось. Про африканців.
— Що? Про якісь племена хочеш послухати?
— Ага... Давай... — кивнув Ян.
Корнієвич сказав:
— Ну... Там їх море. Дуже багато майже у кожній країні. І всі різні, зі своїми звичаями, способом життя. Є багато чого такого, що... моторошно. За нашими уявленнями. А для них це нормально. Дуже багато традицій пов’язані із зовнішністю людей. Особливо жінок. Наприклад, у деяких племенах вважається, що гарна наречена мусить важити якнайбільше. Тому «турботливі» батьки змалку силою відгодовують дівчаток, переконані, що це необхідно для їхнього благополуччя. Доходить до крайнощів. Їх б’ють, ламають пальці, якщо відмовляються їсти. І все це для «краси».
— Жах... Як можна до такого додуматися? — вражено скривився Ян.
— Ага. І, повір, це ще не найгірше. Є й більш шокуючі традиції, яких люди досі старанно дотримуються, попри наступ цивілізації, освіту. Усе одно вірять, що так треба. Навіть якщо це коштує здоров’я або й життя.
— Кошмар... Як ти там витримував?
— Ну... Я проводив з ними порівняно небагато часу. Трохи там, трохи там. До всього звикаєш...
— А розкажи, як було в тому племені, де ви частіше бували. Ти казав, що в якесь ви не раз їздили.
Корній закотив очі, із задоволенням пригадуючи. Засміявся, каже:
— Ну... Наприклад, уяви, що ти сидиш під зоряним небом посеред крихітного села з благеньких круглих халупок, поставлених довкола вогнища й загону для корів і кіз. Як для почесного гостя, для тебе місцева красуня смажить на вогнищі в старій бляшанці великих м’ясистих гусениць мопане.
Ян скривився від огиди:
— Бр-р-р...
Корній засміявся, продовжив розповідь:
— А навколо повно таких же красунь і дітвори. Є й чоловіки. Прикинь, і всі ці місцеві кралі одягнені лиш у стегнові пов’язки з козячої шкіри й купу всяких брязкалець, намист і браслетів.
Друг вражено викотив очі, аж схилився над столом:
— Що? Голі?
Корній засміявся:
— Ага. Усі як одна. Ходять, трусять цицьками перед усіма. Або й дітей годують на ходу, не відриваючись від роботи. Нізащо не хочуть одягатися так, як у нас прийнято. Хоча, як не дивно, їхні чоловіки часто одягнені в шорти й футболки. А деколи теж у пов’язки.
— Ого! Ну й життя... — жартома промовив Ян. А тоді запитав:
— І що? Вдалося котрійсь такій красуні завоювати твою увагу? Чи замало прикрас? — підморгнув.
— Ой... Краще не питай... — трохи ніяково відвів очі. Згадав те, що дуже хочеться зовсім стерти зі своєї біографії. Шкода, що це неможливо. А потім сьорбнув ще віскі й сказав: — Та й... Коли повно голих жінок довкола, вже по-іншому сприймаються, ніж одна. Зовсім не так спокусливо.
— Та ну? — з недовірою хихикнув друг. — А що, по-твоєму, спокусливо?
— Ну... Останнім часом хочеться вже чогось... справжнього, не просто розважитися, а... щоб... Не знаю... — хотілося сказати, що понад усе хотів би зараз таку дівчину, як Аліна. Вірну, люблячу і до шаленства привабливу. Але не сказав. Знає, що Ян може подумати не те, що треба, ще почне нервувати.
Детектив зрозумів, каже:
— Хочеш сказати, що вже хочеш таки всістися і по-серйозному зустрічатися з кимось?
— Можливо... — похитав головою в боки, стиснув губи.
— Що ж... Добре. То що, Корнієвичу? Коли наймеш мою Алю, щоб організувала весілля? — стукнув себе по нозі.
— Ага... Треба спершу знайти якусь відчайдуху, яка погодиться вийти за такого волоцюгу, як я, — ніяково посміхнувся.
Згадав, як Пашевський розповідав, що познайомився зі своєю Аліною, коли захистив її від нападника на темній вулиці.
Друг каже:
— Та яка проблема, бажаючих знаєш скільки? Коли ти на дорогій машині й такий о, красень... — показав жестами, які широкі плечі Корнія.
Той засміявся, а тоді зітхнув:
— Ага... Думаєш, так просто? Покататися знайдуться, а... Яне...
— Ти якийсь дивний останнім часом. Про що зажурився? — детектив помітив, що той чогось недоговорює.
Тоді Корній випалив як є. Набридло...
— Знаєш, якщо чесно... Я й не вірив, що є такі жінки, такі сім’ї, доки не побачив вас з Аліною на власні очі. Ви... То просто фантастика. Як вам так вдається? Стільки років разом і... — поставив склянку, де на дні віскі з льодом.
Ян трохи розгублено зниз ав плечима. Усміхнувся:
— Та... Сам не знаю. То все вона. Аля... У неї все чітко по-християнськи, як книжка пише. Я завжди можу бути впевнений, що не підведе, і з нею так класно, що... Навіть не думав ніколи шукати кращої.
— Супер... — хлопець жартома скривився, відпив зі своєї склянки. — А подружки в неї часом нема? Такої ж суперової, щоб хотілося повертатися до неї хоч з іншого кінця світу?
— Хм... До речі, є. Хочеш, познайомлю? — весело сказав Ян.
Той радо кивнув.
— Тільки май на увазі: дівчина справді класна. Образиш — голову відкручу.
— Зрозумів... Не хвилюйся, — усміхнувся хлопець. — А тепер детальніше, — відкинувся на високу спинку дивана.
Пашевський коротко розповів, що є одна мила дівчина. Справді схожа на Аліну за життєвими принципами. Не дарма ж вони троюрідні сестри. І зовні красуня. Корній неабияк зацікавився. Домовилися, що поїдуть завтра в офіс весільного агентства, щоб побачити ту дівчину.
Наступного дня Валя прибігла в офіс після обідньої перерви. Уся така сяюча, що Аліна не витримала, якнайшвидше припинила телефонну розмову й почала розпитувати:
— Так, красунечко... Як побачення? Аж світишся вся. Так гарно було?
Дівчина загадково посміхнулася:
— Дуже... Знаєш... Денис такий милий... З ним так цікаво... Не треба думати над кожним словом, розмова тече сама собою. Засипає мене компліментами, подарунок зробив. Потім покажу. А ще... Запросив мене в парк у суботу, коли дізнався, що я боюся кататися на атракціонах.
— Валь... Не розумію... Дізнався, що боїшся, і запросив? Для чого?
— Ну... Будемо разом. Може... Я навчуся бути сміливішою.
— Ага... — жінка крутнула головою. Явно засумнівалася в тому, що це хороша ідея. Добре знає, як Валя змалку не хотіла кататися ні на чому страшнішому, ніж пластмасові коники та ще якісь звірятка, що повільно крутяться по колу.
— Думаєш, не зможу? — зі сміхом запитала Валерія.
Їй хотілося кинути виклик не лише новому кавалерові, а й самій собі. Довести, що стала дорослішою.
Аліна засміялася:
— Та чого ж... Після того, що ти пережила недавно вночі, не здивуюся, якщо відважно полізеш на найстрашніший атракціон.
— Ой, не нагадуй. Бо мороз по шкірі від цього, — скривилася дівчина, з жахом пригадуючи ту безсонну ніч.
Аля визирнула у вікно. Біля входу припаркувалося знайоме бомбезне авто. Джип «Вранглер» зі знімним дахом. З нього вийшли двоє. Мимоволі усміхнулася й підкликала пальцем колегу:
— Дивись, до нас гості.
— Хто це? — запитала дівчина. — Твій Ян? А що за красунчик з ним?
Аля засміялася:
— Той Корній. Я тобі розповідала, пам’ятаєш? Дуже цікавий хлопець. Правда... Трохи... — завагалася, не знаючи, як пояснити сумнівний рід його занять. Хоч і сама мало що знає, але трохи здогадалася.
— Ух ти... — дівчина прилипла поглядом до високого стрункого атлета, одягненого в прості сині штани й блакитну сорочку, два верхні ґудзики якої розстебнуті. У нього темне, не дуже охайно зачесане волосся. Зняв з очей і почепив на кишеню на грудях окуляри від сонця. На симпатичному, трохи смаглявому обличчі ледь помітна посмішка. Невелика щетина геть не псує його, а навпаки, додає пікантності. Хлопець підкидає і ловить великою долонею брелок із пультом від машини. Впевненою ходою наближається до входу разом із детективом. Про щось розмовляють.
Чоловіки зникли з поля зору, увійшовши всередину. Дівчата відійшли від вікна й дивляться загадково одна на одну.
— Ну що? Як він тобі? — прямо запитала Аля, якій не знати чим, але не подобається новий шанувальник подруги. Той Денис.
Валерія аж почервоніла. Хихикнула:
— Як? — знизала плечиками в милій обтислій блузочці. Сіла за свій робочий стіл, підперла голову кулачком. Зітхнула, як за недосяжною мрією: — Мабуть, зайнятий... Хіба такі красені бувають вільні?
— Ну... Офіційно він неодружений. Так що-о-о... — підморгнула дівчині.
Та сором’язливо засміялася. Стало ніяково, що не змогла приховати свого захоплення незнайомцем. І це в той час, коли тільки прибігла з побачення з іншим.
— Привіт, дівчата, — бадьоро привітався Ян, заходячи в яскравий кабінет коханої дружини. — Ми до вас на трошки. Ви не надто зайняті, сподіваюся?
За ним трохи ніяково зайшов друг. Посміхається. Дівчата привіталися.
Валерія аж почервоніла. Піднялася з крісла, мимоволі поправляє довге волосся, зв’язане в пишний хвіст. Переклала його на плече. Обтягує блузочку.
— Знайомтеся. Це Валя, — Ян вказав другові на помічницю Аліни.
— Привіт, я Арсен Корнієвич. Але краще просто Корній, — представився хлопець, дивлячись на вродливу білявку.
Вона тихо відповіла, що дуже приємно, і зиркнула на подругу.
Аля здивовано запитала:
— Як це Арсен? Уперше таке чую.
Усі засміялися. Тоді Корнієвич пояснив:
— Усе просто. Я Арсен Корнієвич. Але... Не люблю це ім’я. Тому... Так... Усі звикли казати на мене Корній.
— Он як? — Аліна засміялася. Щиро здивована, як так вийшло. А тоді поглянула на подругу.
Валя чомусь зблідла, почувши приємний голос Корнія. Захват на її обличчі враз перетворився на гнів, змішаний зі страхом. Примружилася, скоса приглядається до нового знайомого. Потім опустила очі. Глибоко вдихнула, видихнула.
Аліна з чоловіком розгублено перезирнулися. Що ж таке?
— Що це з вами? — запитав Ян, коли побачив, що його друг теж чомусь затамував дихання, кусає нижню губу, сам не свій.